— Це спокуса, мила дівчинко. Для нас обох. Я дуже хотів би одного дня вирушити в подорож порталами... а ще більше хотів би познайомитися з тобою особисто. Але ми вірні слуги Церкви, моя люба, і ми знаємо свій обов'язок. Я щиро сподіваюся, що капрал Немез — це прикра помилка, відхилення від норми, що такого більше не станеться. Але щоб бути впевненими, ми мусимо повернутися.
Раптом спалахнуло яскраве світло. Я висунувся зі шлюзу, і ми з Енеєю побачили, яку розривах хмар, то зникаючи, то з'являючись знову, виблискує блакитно-білий термоядерний хвіст.
— Крім того, — знову пролунав голос де Сойї, тепер уже наче притлумлений від страшенного перевантаження, — ми дійсно не можемо спуститися до вас без спускового апарата. Це стерво Немез пошкодила всі бойові скафандри, тому навіть така відчайдушна спроба є нездійсненною.
Ми з Енеєю сиділи на краю відчиненого повітряного шлюзу, проводжаючи очима шлейф, що ставав усе довшим і яскравішим. Здавалося, проминуло ціле життя відтоді, коли ми теж літали на своєму кораблі. Раптом мені в голову запала думка, від якої я хитнувся, наче від удару. Я підніс комлоґ:
— Отче-капітане, ця... Немез... насправді мертва? Я хочу сказати, ми бачили, як вона потонула в розтопленій лаві... але чи не може статися так, що вона вилізе звідти... уже вилазить, поки ми тут розмовляємо?
— Ми не знаємо, — крізь шипіння променю долетів до нас голос отця-капітана де Сойї. — Я раджу вам забиратися звідти якомога скоріше. Спусковий апарат — це наш дарунок на прощання. Хай він допоможе вам врятуватися.
Я не зводив очей із нічної темряви. Кожного разу, коли під поривом вітру шурхотіло мертве віття або шемрав, пересипаючись із місця на місце, попіл, мені здавалося, що до нас підкрадається оте чортове поріддя із пекла.
— Енеє, — пролунав голос отця-капітана.
— Так, отче-капітане?
— Ми вимкнемо промінь за секунду... зв'язок ось-ось перерветься, але я мушу сказати тобі ще дещо.
— Я слухаю, отче-капітане.
— Дитино, якщо мені знову накажуть тебе знайти... не скривдити, а знайти... знай, що я — покірний слуга Церкви й офіцер Флоту Пакса...
— Я розумію, отче, — відповіла Енея. Вона не відривала погляду від небесного шатра, де яскравий хвіст корабля прокреслював його навкіс, наближаючись до східного небокраю. — Прощавайте, отче. Прощавайте, капрале Кі. Дякую.
— Прощавай, донечко, — сказав отець-капітан де Сойя. — Хай тебе Господь благословить, — насамкінець ми ще почули слова благословенної молитви, а тоді зв'язок урвався, і запала тиша.
— Заходь усередину, — мовив я Енеї. — Ми забираємося звідси. Негайно.
Нам без проблем вдалося зачинити зовнішні та внутрішні двері повітряного шлюзу. Перевіривши автохірург — усі індикатори стабільно світилися жовтим, — ми пристебнулися до масивних протиперевантажувальних крісел. Екрани на ілюмінаторах були підняті, і ми могли бачити темні лавові долини. На сході мерехтіло кілька зірок.
— Гаразд, — сказав я, дивлячись на безліч перемикачів, дисководів, сенсорних панелей, екранів, кнопок і ще якихось блискучих штукенцій. Між нами була консоль з двома штурвалами із заглибленнями для пальців. Крім того, тут було ще з десяток кнопок, і всі вони наче просили натиснути на них. — Гаразд, — повторив я і глянув на Енею, котра здавалася геть крихітною у просторому, м'якому кріслі пілота. — Є якісь ідеї?
— Вийдемо і підемо пішки?
Я зітхнув.
— Це був би непоганий план, якби не... — я тицьнув великим пальцем у напрямку автохірурга, що продовжував дзижчати.
— Знаю, — Енея наче обм'якла. — Це був жарт.
Я торкнувся її руки, що лежала на консолі між нами. Як завжди, я відчув електричний розряд, що пробіг між нами. Таке собі фізичне дежавю. Прибравши руку, я сказав:
— Чорт забирай, найновіша техніка мала би бути найпростішою у користуванні, а тут таке відчуття, наче перед нами — панель керування винищувачем із якогось там вісімнадцятого сторіччя, ще зі Старої Землі.
— Це апарат, на якому літають професіонали. Нам просто потрібен професійний пілот.
— Ви такого маєте, — прощебетав комлоґ. До нього повернувся його власний голос.
— Ти знаєш, як керувати кораблем? — запитав я недовірливо.
— Насправді я і є корабель, — сухо відказав комлоґ. На його корпусі відкинулася панелька. — Будь ласка, вставте червоний штекер у будь-яке із червоних гнізд.
Я під'єднав комлоґ до консолі. Панель керування негайно ожила, засвітилися монітори, увімкнулися прилади, вентилятори загули, штурвали смикнулися. Плаский екран у центрі приладової дошки засвітився жовтим, відтак пролунав голос комлоґа:
— Куди ви бажаєте летіти, пан-Ендіміоне? Пан-Енеє?
Дівчинка відповіла першою.
— До наступного порталу, — тихо сказала вона. — До останнього порталу.
58
З іншого боку порталу був день. Ми зависли над рікою, а потім повільно рушили вперед. Комлоґ показав нам, як кермувати, а сам стежив за всіма системами катера, пильнуючи, аби ми не наробили якихось дурниць. Перезирнувшись з Енеєю, ми спрямували катер над самісінькими маківками дерев. Якщо тільки ця дияволиця не може проходити крізь портали, ми в безпеці.
Без нашого вірного плоту було якось незвично, але втішало те, що тут він нам і не згодився б. Ріка Тетіс перетворилася на вузенький потічок між високих берегів, три чи чотири метри завширшки. Глибина цього струмка подекуди сягала якихось нещасних вісім-десять сантиметрів. Дерева тут були якісь дивні, але водночас наче знайомі... переважно листяні, на подобу челми або яз-дерева, тільки з лапатим листям і пишними, як у напівдуба, кронами. Листя аж палало жовтим, золотим, яскраво-червоним, килимом встеляючи береги струмка.
Небосхил тішив око приємною синявою — не темною лазур'ю, як на Гіперіоні, а такою насиченою блакиттю, якої ми не бачили на більшості тих світів, де нам вдалося побувати. У небі сяяло сонце, велике, яскраве, але не надто пекуче.
Сонячні промені, проходячи крізь лобове скло, падали нам на коліна.
— Цікаво, як там назовні? — озвався я.
Комлоґ, чи корабель... чи бозна-ким він був зараз, подумав, мабуть, що я звертаюся до нього. Центральний монітор замиготів, і по ньому попливли дані:
Атмосфера: N2 — 0,77
02 — 0,21
Аг — 0,009
С02—0,0003
Н20 — змінна величина (-0,01)
Тиск біля поверхні: 0,986 бар
Магнітне поле: 0,318 гауса
Маса: 5,976 х 1024 кг
Швидкість утікання: 11,2 км/с
Сила тяжіння: 980 км/с
Кут нахилу магнітної осі: 11,5°
Дипольний момент: 7,9 х 1025 гаус/см3
— Це дивно, — мовив комлоґ. — Неймовірний збіг.
— Що таке? — запитав я, уже знаючи відповідь.
— Параметри цієї планети практично повністю тотожні тим, що зберігаються в моїй базі як параметри Старої Землі, — відказав комлоґ. — Неймовірно, щоб характеристики двох планет настільки...
— Стоп! — вигукнула Енея, показуючи на щось за лобовим склом. — Сідаймо! Будь ласка, просто зараз.
Якби я робив посадку, ми б неодмінно поламали чимало дерев, але комлоґ взяв вище, знайшов рівну ділянку з твердою поверхнею, десь метрів за двадцять від дерев, що обрамляли русло потічка, і посадив спусковий апарат легенько, наче пір'їнку. Я ще дивився крізь лобове скло на плаский дах будинку, що проглядав крізь дерева, а Енея вже набирала код, аби відчинити шлюз.
Вона збігла трапом швидше, ніж я встиг сказати їй хоч слово. Я затримався на секунду перевірити, що поробляє автохірург. Відтак, радо побачивши, що поміж жовтими блимає й кілька зелених вогників, сказав комлоґу... чи кораблю:
— Наглядай за ним. І будь готовий злетіти негайно.
— Буде зроблено, пан-Ендіміоне.
Будинок чекав на нас трохи вище за течією, на протилежному березі струмка. Описати його нелегко, але я спробую.