Мені важко описати свої наступні відчуття. Тепер я знаю, що внутрішні поля перемкнулися на режим, який називають «аварійна посадка» — і правильно називають, скажу я вам, — тому впродовж кількох наступних хвилин ми наче брьохалися у величезній діжці желатину. Та воно й насправді так було. Аварійне поле розширилося за наносекунду й заповнило собою кожен міліметр корабля, обхопивши нас подушкою й утримуючи в цілковитій нерухомості, у той час як наш корабель пірнув у воду, підстрибнув, вдарившись об річковий мул, увімкнув термоядерний двигун, здійнявши при цьому величезний стовп пари, та й поплужив неухильно вперед крізь твань, пару, воду й уламки берегових порід, виконуючи останню отриману команду — пройти крізь портал телепортації. Те, що ми проходили крізь нього на три метри нижче поверхні скипілої води, не завадило порталові спрацювати. Корабель пізніше розповів нам, що коли його корма проходила під аркою порталу, вода над кормою та позаду неї раптом перетворилась на перегріту пару, наче один із кораблів чи літаків Пакса застосував ланцетний удар із пучкового випромінювача. За іронією долі, саме пара відхилила промінь на мілісекунди, і це дозволило кораблеві завершити переміщення.
Але тоді, ще не знаючи жодної з цих подробиць, я просто дивився. Дивився виряченими очима — заплющити очі не дозволяло аварійне поле — на відео-екрани, розташовані в ногах ліжка, а також крізь ніс корабля, який все ще залишався прозорим; дивився і бачив, як портал, оживаючи, замерехтів і як це мерехтіння пробилося крізь клубовиння пари та сонячне світло, що розлилося поверхнею ріки. Та зненацька хмаровиння випарів зникло, ми ще раз вдарилися об скальне дно ріки, а тоді вискочили на берег. Над нами з блакитного небосхилу засяяло сонце.
Тут монітори вимкнулися, а корпус став непрозорим. Кілька хвилин ми залишалися замкненими в чорний печері — я висів у повітрі, точніше, в тому желатині, що його утворило аварійне поле: руки розкинуті, ліва нога зігнута позаду, неначе я біжу, рот роззявлений у мовчазному лементі, очі незмигні. Спочатку я страшенно перелякався, що мене вб'є задуха, а тоді зрозумів, що до носа й горлянки звідкись надходить кисень. Як я дізнався пізніше, аварійне поле має той же принцип дії, що й дорогі осмотичні маски для глибоководного дайвінгу, які були популярні за часів Гегемонії: крізь речовину поля, притиснену до обличчя й рота людини, проходить повітря. Відчуття було не з надто приємних, до того ж я з дитинства боявся задихнутись, проте мені вдалося впоратись зі своєю панікою. А чорнота та відчуття, що ти потрапив у гігантське липуче павутиння, були куди жахливішими, здатними викликати напад клаустрофобії. За ці довгі хвилини в темряві я уявив собі, що корабель залишиться тут назавжди, безживний, нездатний послабити дію аварійного поля, а ми троє помремо від голоду в отаких карикатурних позах, доки одного дня енергетичні резерви корабля не вичерпаються та аварійне поле не зникне, а вже тоді наші побілілі кістяки посипляться долі, вистукуючи об стіни корабля, наче кісточки, що їх кидає рука невидимої ворожки.
Поле повільно згорнулося десь хвилин за п'ять. Лампи засвітилися, відтак замиготіли та перемкнулись на червоне аварійне освітлення, а ми тим часом тихенько спустилися на поверхню, яка ще недавно була стіною. Зовнішня оболонка знову стала прозорою, але крізь мул і наноси світло ледь цідилося.
Поки я стирчав посеред корабля, то не міг бачити А Беттіка й Енеї — вони були за межами мого блокованого поля зору, але тепер, коли поле відпустило їх так само, як і мене, я їх побачив. Я здивувався, почувши звук, котрий йшов із моєї горлянки, а потім зрозумів, що це той крик, який народився у мить аварії.
Якийсь час ми троє просто сиділи на вигнутій стіні, потираючи й обмацуючи власні кінцівки та голови, аби переконатись, що вони цілі. Енея заговорила першою, висловившись за всіх нас.
— Всратись і не жити! — сказала вона й звелась на тремтячі ноги на вигнутому боці корпусу.
— Кораблю! — покликав андроїд.
— Так, А. Беттіку, — голос був незворушний, як і завжди.
— Тебе пошкоджено?
— Так, А. Беттіку. Я щойно завершив оцінювати пошкодження. Котушки полів, відбивачі та транслятори Гокінґа зазнали серйозних ушкоджень, так само як хвостові секції корпусу і два з чотирьох посадкових ребер.
— Кораблю, — сказав я, намагаючись зіп'ятися на ноги й визираючи крізь прозорий ніс корабля. Через округлу стіну над нашими головами пробивалося сонячне світло, але майже вся зовнішня оболонка корабля була заліплена багнюкою, піском та іншим сміттям. Темна вода підіймалася на дві третини його висоти і хлюпала в стінки. Схоже, ми вискочили на піщаний берег, але спочатку проорали річкове дно багатометровою борозною. — Кораблю, — спробував я знову. — Сенсори у тебе працюють?
— Тільки радар і візуальний навігатор, — відказав він.
— Нас переслідують? — запитав я. — Кораблі Пакса пройшли крізь портал за нами?
— Ні, — відповів корабель. — У зоні досяжності мого радара немає неорганічних об'єктів. Ані на поверхні, ані в повітрі.
Енея наблизилась до вертикальної стіни, яка раніше була підлогою з килимовим покриттям.
— Навіть солдатів нема? — запитала вона.
— Нема, — відказав корабель.
— А портал усе ще працює? — запитав А. Беттік.
— Ні, — сказав корабель. — Портал припинив працювати через вісімнадцять наносекунд після нашого нуль-переходу.
Я трохи розслабився й подивився на дівчинку: чи все з нею в порядку? Якщо не брати до уваги скуйовдженого волосся та сполоханих очей, вона виглядала цілком нормально. Енея всміхнулась мені:
— То як ми будемо вибиратися звідси, Роле?
Я підвів очі вгору і зрозумів, про що вона. Центральний колодязь зі сходами починався десь метрах у трьох над нами.
— Кораблю, — озвався я. — Можеш ненадовго увімкнути внутрішні поля, щоб ми троє могли вибратися звідси?
— На жаль, ні, — відказав корабель. — Поля зникли й відновляться не відразу.
— А ти можеш трансформувати для нас отвір? — запитав я. До мене знову підкрадалась клаустрофобія.
— Боюся, ні. Наразі я функціоную на батареях, а трансформація потребує більше енергії, ніж я маю у розпорядженні. Головний шлюз працює. Якщо ви зможете до нього дістатися, я його відчиню.
Ми обмінялися поглядами.
— Круто, — промовив я нарешті. — Пролізти рачки тридцять метрів кораблем, де все стало догори дриґом.
Енея продовжувала дивитись на отвір східцевого колодязя.
— Тут інша сила тяжіння, відчуваєте?
Тепер і я це відчув. Усе навкруги було легким. Мабуть, я помітив таке й раніше, та приписував це дії внутрішнього поля — але тут більше не було внутрішніх полів! Це був інший світ, з іншою силою тяжіння... Я пильно подивився на дівчинку.
— Ти хочеш сказати, що тут ми можемо літати? — спитав я, вказуючи на ліжко, що висіло на стіні, високо над нами, а поруч починався східцевий колодязь.
— Літати чи не літати, — мовила Енея, — а тяжіння тут менше, ніж на Гіперіоні. Ви вдвох мене закинете вгору, а я звідти щось вам спущу, і тоді ми разом доповземо до того шлюзу.
Саме так ми й зробили. Склавши руки в замок, ми підняли, а тоді підштовхнули Енею. Вона змогла зачепитися за нижній окрай отвору, тоді повисла, дотяглась до ліжка, стягнула ковдру й обв'язала нею бильця, а інший кінець скинула нам. Ми з А. Беттіком видерлись нагору. Уже втрьох ми взялися прокладати собі шлях центральним колодязем, хапаючись за стіни та за сходинки, аби втримати рівновагу. Помалу ми пробралися через увесь корабель, через увесь отой залитий тривожним червоним світлом безлад — крізь бібліотеку, де еластичні шнури не змогли втримати книжок на полицях, тож ті розлетілися кругом разом із подушками, та крізь голографічну нішу, де «стейнвей» стояв на своєму місці завдяки спеціальним кріпленням, а наші незакріплені пожитки валялися долі. Тут ми зробили зупинку, поки я, спустившись на захаращене дно корабля, відшукував свій заплічник і зброю, що їх раніше поклав на кушетку. Почепивши на пояс пістолет і наготувавши мотузку, що була у мене в заплічний, я відчув себе впевненіше.
Коли ми вибрались у коридор, то побачили, що пошкоджена не тільки зона рушіїв, яка була зараз просто під нами, — розорення пройшлося навіть стінними шафами. Частина коридору почорніла й вигнулась назовні, а те, що було в шафах, висипалося купами вздовж понівечених стін. Внутрішній шлюз був відчинений, але він опинився вгорі, і до нього було ще кілька метрів. Мені довелося видряпатись вертикальною стіною і, вмостившись у внутрішньому шлюзі, скинути іншим мотузку. Відтак, підстрибнувши і підтягнувшись, я першим перебрався у зовнішній шлюз, а звідти видерся нагору, на сонячне світло. Нахилившись, я намацав у тьмяному червоному просторі шлюзу зап'ясток Енеї та допоміг їй забратися нагору. Секундою пізніше таку ж операцію я провів і з А. Беттіком. Тепер у нас була можливість роздивитися навколо.