— О, ще мачете, якщо потрапить тобі на очі, — додав я. — В одній із малих шафок я бачив купу ножів і різних лез. Не пам'ятаю, чи було там мачете... але якщо знайдеш, візьми обов'язково.
Ми з А. Беттіком знайшли на краю пляжу впале дерево, притягли його назад до корабля — я при цьому чортихався, обливаючись потом, — і приставили так, що ним можна було наче драбиною викарабкатись нагору.
— О, а ще десь серед мотлоху я бачив мотузяну драбину, — пригадав я. — І щось схоже на надувний пліт. Теж візьми.
— Ще щось? — сухо запитав А. Беттік.
— Та наче все... хіба що відшукаєш сауну. І бар із гарним асортиментом. Ще б непогано було мати джаз-банд із дюжиною музик — хай грають, поки ми будемо розпаковуватися.
— Докладу всіх зусиль, сер, — відказав андроїд і поліз деревом-драбиною вгору на вершечок корпусу.
Я почувався винним, що перекинув на А. Беттіка всю важку роботу, проте дізнатися, як далеко від нас розташований наступний портал, здавалося розумним, а пускати дівчинку на розвідку саму я не збирався. Вона сіла на килим позаду мене. Я постукав по візерунках, що активували килим, він одразу ж зробився жорстким і піднявся на кілька сантиметрів над вологим піском.
— Бляха-муха! — промовила дівчинка.
— Що?
— Це такий дитячий сленг, замість лайки, — пояснила вона. — Я чула від дядька Мартіна, що так казали на Старій Землі, коли він був іще шмаркачем.
Я вкотре зітхнув і смикнув за потрібні нитки. Колами ми піднялися вгору, над маківками дерев. Сонце опустилося вже зовсім низько, і я визначив ту точку, де воно було наразі, як захід.
— Кораблю, — сказав я в комлоґ.
— Так? — корабель завжди говорив таким тоном, наче я відволікаю його від важливої справи.
— Я говорю з тобою чи з банком даних, який ти завантажив?
— Доки ви перебуватимете в радіусі дії комунікатора, ви говоритимете зі мною, пан-Ендіміоне, — відповів він.
— А який радіус дії комунікатора?
Ми знизилися до тридцяти метрів над рівнем ріки. А. Беттік помахав нам — він саме стояв біля отвору повітряного шлюзу.
— Двадцять тисяч кілометрів чи кривизна планети, — відказав корабель. — Менша з цих двох величин. Я вже казав, що навколо планети немає супутників зв'язку, принаймні мені не вдалося їх зафіксувати.
Я спрямував килим уперед, і ми полетіли рікою вгору, до арки порталу, що потопала у буйній рослинності.
— А ти зможеш говорити зі мною, якщо я пройду крізь арку порталу? — поцікавився я.
— Діючого порталу? — здивувався корабель. — Яким чином, пан-Ендіміоне? Ви перебуватимете на відстані багатьох світлових років.
Корабель умів змусити мене почуватися тупим селюком. Зазвичай мені подобалося його товариство, але навряд чи я нудьгуватиму, коли ми вирушимо далі без нього.
Енея навалилася мені на спину й проказала просто у вухо, щоб я міг розчути її крізь шум вітру, який ми самі й здійняли:
— У старих порталах часто використовували волоконно-оптичні лінії. Вони діяли... хоч і не так добре, як лінії «світло+».
— Тобто якщо ми захочемо залишатися на зв'язку з кораблем, коли вирушимо вниз рікою, то можемо прокласти телефонну лінію? — спитав я через плече.
Краєм ока я побачив, що вона всміхається. Однак ця сказана мною дурниця навела й на іншу думку:
— Якщо ми не зможемо повернутися вгору рікою крізь портали, то як знайдемо шлях назад, до корабля?
Енея поклала руку мені на плече. Портал швидко наближався.
— Ми просто будемо рухатися рікою вниз, поки не повернемося з другого боку, — пояснила вона. — Ріка Тетіс — це велике кільце.
Я повернувся, щоб її бачити.
— Ти не жартуєш, мала? Але ж Тетіс поєднувала дві сотні світів!
— Не менше двох сотень, — виправила Енея. — Це ті, про які ми знаємо.
Цього я не зрозумів, але знову зітхнув. Біля порталу ми сповільнилися.
— Якщо кожний відрізок ріки пробігає хоча б сотню кілометрів... тоді нам доведеться подолати їх двадцять тисяч, щоб повернутися сюди.
Енея промовчала.
Я змусив килим зависнути біля порталу. Я вперше збагнув, якими велетенськими були ці споруди. Арка, схоже, була зроблена з якогось металу, її прикрашали різноманітні візерунки, малюнки, можливо, навіть криптограми, проте зараз вона була вся вкрита мереживом із лози, ліан і лишайників. А те, що я здалеку прийняв за іржу на виступах арки, виявилось червоними листками-криланами, що гронами звисали з найбільших ліан. Я облетів їх якомога далі.
— А якщо він працює? — запитав я, коли ми були у метрі чи двох від арки.
— Спробуй — і дізнаєшся, — мовила дівчинка.
Я повільно послав килим уперед, майже зупинивши його біля невидимої межі просто під аркою.
Нічого не сталося. Ми пролетіли крізь портал, тоді я розвернув килим, і ми повернулися назад. Портал телепортації був лише орнаментованою металевою аркою, що, наче міст, нависала над рікою.
— Не працює, — констатував я. — Він тепер такий потрібний, як сраці дверцята, — це був один з улюблених висловів моєї бабусі, але вона так казала лише тоді, коли гадала, що нікого з малих немає поруч. Я згадав, що зараз поруч зі мною саме й сидить дитина. — Перепрошую, — пробурмотів я, почервонівши. Мабуть, я надто багато років провів у війську, на річкових баржах і казино. Геть отупів.
Енея відкинула голову і розреготалася.
— Роле, не забувай, що в дитинстві я часто навідувала дядька Мартіна!
Ми розвернулися і, пролітаючи над кораблем, помахали А. Беттіку, який спускав на пляж тюки з пожитками. Він помахав нам блакитною рукою у відповідь.
— То, може, полетимо далі й подивимось, де той наступний портал? — спитав я.
— Ще б пак! — відгукнулась Енея.
Ми полетіли туди, куди вела ріка. Нам траплялося небагато пляжів чи прогалин у джунглях: дерева та ліани скрізь підступали аж до води. Я хотів би знати, у якому напрямку ми рухаємось, тому дістав із заплічника свій інерційний компас. Він скеровував мене на Гіперіоні, де магнітні поля були надто примхливими, аби їм можна було довіряти, але тут він виявився непридатним. Як і система орієнтації корабля, компас чудово працював би, якби йому можна було задати стартову точку. Але цю розкіш ми втратили в ту мить, коли наш корабель перемістився за допомогою порталу.
— Кораблю, — звернувся я у комлоґ, — ти можеш визначити наш напрямок за магнітним компасом?
— Так, — пролунала миттєва відповідь, — але тільки дуже приблизно, адже нам невідомо точне місцеперебування магнітної півночі на цій планеті.
— Хай буде приблизно.
Я саме заклав чималий віраж, бо ріка під нами робила вигин. Вона знову розширилася: тут її ширина сягала до кілометра. Течія була швидкою, але не занадто. Моє баржування на Кансі навчило зважати на водоверті, загати, піщані перекати і схожі сюрпризи. Ця ріка здавалася досить безпечною для навігації.
— Ви прямуєте приблизно на схід-південний схід, — повідомив комлоґ. — Швидкість у повітрі — шістдесят вісім кілометрів на годину. Захисне поле навкруги килима-літуна — вісім відсотків, висота над поверхнею...
— Досить, досить, — зупинив я. — Схід-південний схід.
Сонце сідало за нами. Отже, ця планета оберталася в той самий бік, що і Стара Земля, і Гіперіон.
Попереду замаячіла пряма ділянка ріки, і я трохи розігнав килим. У лабіринтах Гіперіона я мчав на швидкості майже триста кілометрів на годину, але тут не хотів летіти так швидко без потреби. Літальні нитки цього старого килима поки що витримували навантаження, але краще не ризикувати. Треба буде перезарядити нитки від акумуляторів корабля, перш ніж вирушати в подорож, навіть якщо ми скористаємося летючими велосипедами.
— Дивись, — гукнула Енея, вказуючи ліворуч.
Далеко на півночі, осяяна променями низького сонця, над килимом джунглів височіла чи то столова гора, чи то якась рукотворна будова.
— Ми можемо подивитися, що це таке? — спитала вона.
Звісно, що ні. У нас була мета, у нас було часове обмеження — призахідне сонце, — як і тисяча інших причин не шукати приключок на власну задницю, завертаючи до підозрілих артефактів. Наскільки підказував розум, ця столова гора чи якась незрозуміла вежа, найімовірніше, могла бути центральною штаб-квартирою Пакса на планеті.