— Чому б і ні, — відповів я, подумки давши собі копняка за дурість, і розвернув килим-літун на північ.
Ця штуковина виявилася ще більш північною, ніж здавалося спочатку. Навіть коли я перемкнув швидкість на двісті кілометрів на годину, то й тоді ми летіли до неї хвилин десять, не менше.
— Перепрошую, пан-Ендіміоне, — пролунав голос корабля з мого зап'ястка, — але ви, здається, збилися з курсу і прямуєте наразі на північ-північний схід, відхилившись приблизно на сто три градуси від вашого попереднього напрямку.
— Ми розслідуємо, що то за башта чи пагорб, чи що воно там є, стирчить із джунглів майже на північ від нас, — пояснив я. — Ти бачиш цю споруду на радарі?
— Ні, — відказав корабель, і мені знову почулася зверхність у його тоні. — Я маю не найкраще поле для огляду звідси, з-посеред твані. Я бачу тільки те, що підіймається над лінією горизонту вище двадцяти восьми градусів. Зараз ви ще перебуваєте в моєму полі зору. Та двадцять кілометрів на північ — і я не буду бачити вас також.
— Нічого страшного, — сказав я. — Ми збираємось тільки подивитися, що це таке, і відразу повернемось до ріки.
— Навіщо? — спитав корабель. — Навіщо обстежувати об'єкт, який не стосується запланованої подорожі вниз рікою?
Енея нахилилася до мого зап'ястка.
— Бо ми люди, — мовила вона.
Корабель промовчав.
Коли ми нарешті підлетіли до цієї фіговини, то виявилось, що вона стирчить над пологом джунглів не менше ніж на сто метрів. Гігантські голонасінні так щільно обступили її нижню частину, що вона здавалася високою скелею, що виглядає з зеленого моря.
Ця фіговина могла мати природне походження, а могла бути й рукотворною. Принаймні якісь розумні істоти над нею попрацювали. Завширшки ця башта була метрів із сімдесят і складалася з червоних скелястих порід, можливо, з якогось піщаника. Сонце майже сіло, воно було приблизно в десяти градусах над практично потонулим у джунглях горизонтом, і тому ця скеля купалася в багряному світлі. На її східній та західній гранях зяяли отвори. Й Енея, і я спершу вирішили, що вони утворені природою, скажімо, вітром чи водою, але ми швидко роздивилися, що їх висікли якимось інструментом. На східній поверхні містились заглиблення, і то на такій відстані одне від одного, наче вони призначалися слугувати опорою для людських рук і ніг. Заглиблення були неглибокі та вузькі, і в мене все всередині стислося, коли я уявив, як це — дертися на таку стометрову з гаком скелю, чіпляючись лише за ці ямки.
— Можна підлетіти ближче? — запитала Енея.
Облітаючи скелю, я утримував килим-літун на відстані п'ятдесят метрів від неї.
— Навряд чи варто це робити, — сказав я. — Ми й так уже в зоні ураження стрілецькою зброєю. Навіщо спокушати ще й тих, хто озброєний списом або луком та стрілами?
— Із лука нас можна підстрелити й на цій відстані, — зауважила вона, але більше не наполягала підлетіти ближче.
На якусь мить мені здалося, що в одному з овальних отворів я бачу зблиск чи рух, але потім вирішив, що це просто гра вечорового світла.
— Ну що, надивилася? — спитав я.
— Ще не зовсім.
Її рученята лежали на моїх плечах — вона вхопилися за них, коли ми повертали. Бриз куйовдив моє коротке волосся, а коли я поглянув назад, то побачив, що волосся дівчинки наче летить за нею, підхоплене вітром.
— Проте нам час повертатися до справи, — нагадав я, скеровуючи килим-літун на південь, до ріки, і знову набираючи швидкість.
Полог із голонасінних здавався згори м'яким, пірчастим і щільним, створюючи облудне враження, що ми за бажанням можемо сісти на нього. Мені аж погано стало, коли я уявив, як би це воно було, коли б нам і насправді довелося там сісти. Я нагадав собі, що А. Беттік має літальний пояс і летючі велосипеди. Він завжди може прилетіти по нас і витягти з халепи, якщо така трапиться.
Ми знову вийшли на ріку десь у кілометрі на південний схід від того місця, де її покинули. До виднокраю ми могли бачити ще на тридцять кілометрів. Порталу не було.
— Туди чи сюди? — спитав я.
— Давай пролетимо ще трохи.
Я кивнув і повернув ліворуч, тримаючись над рікою. Представників фауни нам не траплялося, крім білих птахів і червоних рослин-криланів. Я саме думав про сходинки на схилах червоного моноліту, коли Енея смикнула мене за рукав і показала кудись униз.
Просто під поверхнею води рухалося щось величезне. Низькі сонячні промені, відбиваючись від води, приховували від нас більшість деталей, але я встиг роздивитися голу шкіру, щось схоже на колючий хвіст, а також плавці або вирости з боків. Це створіння мало вісім, а то й десять метрів завдовжки. Воно зникло у товщі води, а оскільки ми полетіли далі, то жодних інших подробиць я не зауважив.
— Схоже на річкову манту, — крикнула Енея через моє плече.
Ми знову рухались дуже швидко, і тільки вітер із шумом розбивався об поле-відхилювач.
— Але більшу! — гукнув я у відповідь.
Я вже мав справу з річковими мантами, дресирував їх, але ніколи не зустрічав таких довжелезних і широчезних екземплярів. Раптом наш килим-літун здався крихітним і нестійким. Я спустився на тридцять метрів нижче, тож наразі ми летіли практично на рівні верхівок дерев, і падіння, якщо килим-літун раптом вирішить скинути нас без попередження, тепер не обов'язково мало стати фатальним.
Я повернув праворуч услід за звивом ріки. Тут ми помітили, що вона знову звужується, і незабаром почули ревіння та побачили стіну бризок, що здіймалась до неба.
Водоспад не був аж таким вражаючим, оскільки спадав із висоти лише десяти-п'ятнадцяти метрів, але об'єм води був гігантським; тут дві прямовисні скелі затискали кілометрову ріку в щілину завширшки хіба сто метрів, тому її вивільнювана сила шокувала. Нижче ще одна бистрина перекочувала хвилі через завали з величезних каменюк, далі йшов широкий плес, а ще далі ріка ширшала і знову більш-менш втишувалася. Я навіть захвилювався, чи готовий до такого несподіваного перепаду річковий мешканець, якого ми щойно бачили.
— Навряд чи ми встигнемо розшукати портал вчасно, ще до темряви, — гукнув я дівчинці, не обертаючись. — Якщо там далі взагалі є портал.
— Він там є, — відказала Енея.
— Ми пролетіли вже сотню кілометрів, не менше.
— А. Беттік казав, що це середня довжина ділянок Тетіс. Вони можуть бути й у дві, і втри сотні кілометрів завдовжки. До того ж... на різних річках була різна кількість порталів, а відрізки різнились за довжиною навіть на одній і тій самій планеті.
— Хто тобі про це розповів? — поцікавився я, обертаючись, аби глянути на малу.
— Моя мама. Вона ж працювала детективом. Одного разу у неї була справа про розлучення, і вона переслідувала жонатика та його подружку рікою Тетіс упродовж трьох тижнів.
— Що таке «справа про розлучення»?
— Воно тобі не треба, — Енея розвернулася так, що тепер сиділа, як і раніше, схрестивши ноги, але дивлячись назад. Волосся хльостало її по обличчю. — Ти маєш рацію, час повертатися до А. Беттіка та корабля. Завтра знову вирушимо в цей бік.
Я розвернувся і набрав швидкість, рухаючись на захід. Ми пролетіли над водоспадами і розсміялися, коли бризки змочили нам лиця та руки.
— Пан-Ендіміоне? — пролунав голос із комлоґа. Цього разу не корабля, а А. Беттіка.
— Так, — відгукнувся я. — Ми повертаємось. Будемо за двадцять п'ять-тридцять хвилин.
— Знаю, — почувся спокійний голос андроїда. — Я бачив башту, водограй і все інше в голографічній ніші.
Ми з Енеєю подивилися одне на одного з виразами облич, які комусь могли б здатися комічними.
— Ти хочеш сказати, що цей комлоґ відіслав вам назад картинку?
— Звісно, — пролунав голос корабля. — Голо чи відео. Ми моніторили голо.
— Хоча кут зору дещо дивний, — сказав А. Беттік, — бо голографічна ніша зараз є просто впадиною в стіні. Але я зв'язався з вами не для того, аби перевірити, де ви перебуваєте.