— От лайно! — сказав я, ні до кого особисто не звертаючись.
— А на скільки годин без зарядки розраховані ці велосипеди? — запитала Енея.
— Сто годин за нормальної експлуатації, — пискнув мій комлоґ.
Дівчинка зневажливо махнула рукою.
— У такому разі я не думаю, що від них була би велика користь. А один велосипед нам погоди не зробить, до того ж, найімовірніше, ми не зможемо його ніде підзарядити.
Я потер щоку і відчув, що вона колюча, наче стерня. За перипетіями цього дня я забув поголитися.
— Мені це спадало на думку, — почав я, — але якщо ми збираємося взяти із собою хоч якісь речі, то килим-літун не зможе підняти нас трьох, та ще зброю, та ще знаряддя, яке ми прихопимо.
Я гадав, мала, буде стверджувати, що нам не потрібно стільки різних речей, але натомість вона сказала:
— Давайте візьмемо все, що потрібно, але не полетимо.
— Не полетимо? — здивувався я. Тоді уявив, як ми прорубуємо собі шлях крізь джунглі, і мене ледь не знудило. — Надувного плоту в нас немає, отже, залишається летіти або йти пішки...
— Хто нам заважає вирушити на плоті? — заперечила Енея. — Ми можемо збудувати дерев'яний пліт і сплавлятися вниз рікою... не тільки цією частиною ріки, а й усіма.
Я знову почухав щоку.
— А водоспад?
— Ми можемо переправити за водоспад наші речі килимом-літуном навіть завтра вранці. А збудувати пліт уже за водоспадом. Якщо тільки ти не вважаєш, що збудувати пліт ми не подужаємо...
Я подивився на дерева: стовбури високі, стрункі, міцні, та й товщини такої, як треба.
— Пліт збудувати ми можемо, — підтвердив я. — Мені доводилося в'язати плоти на Кансі, аби разом із баржами перегнати за течією якомога більше колод.
— От і добре, — сказала Енея. — Ми переночуємо на березі... ніч не буде надто довгою, якщо в добі лише вісімнадцять стандартних годин. А на світанку вирушимо.
На секунду я завагався. Не хотілось, аби це стало звичкою: дозволяти дванадцятирічній малій вирішувати за всіх нас. Проте ідея здавалась хорошою.
— Шкода тільки, що нашому кораблеві капут, — зауважив я. — Ми могли б вирушити вниз рікою на відбивачах...
Енея голосно розреготалася.
— Я ніколи не збиралась мандрувати рікою Тетіс у цьому кораблі, — сказала вона, почухавши ніс. — Ще тільки цього нам не вистачало. Він був би такий непомітний, наче здоровенна такса, що пролізає під крикетними ворітцями.
— Що таке «такса»? — запитав я.
— Що таке «крикетні ворітця»? — запитав А. Беттік.
— Не має значення, — зітхнула Енея. — Головне, чи ви двоє погоджуєтесь залишитися тут на ніч, а завтра почати майструвати пліт?
Я глянув на андроїда.
— Така пропозиція видається мені цілком розумною, — проказав він, — хоча цей сплав і буде невід'ємним складником загалом цілковито безглуздого вояжу.
— Вважаю, що ти проголосував «за», — сказала дівчинка. — Роле?
— Згідний, — сказав я, — але де ми сьогодні заночуємо? Тут, на пляжі, чи в кораблі, де начебто безпечніше?
— Я докладу всіх зусиль, — втрутився корабель, — аби забезпечити вам на борту нічліг, настільки безпечний і комфортний, наскільки дозволяють обставини. Дві кушетки для фуги можуть слугувати ліжками, а також у нас є гамаки, які можна підвісити...
— Я голосую за те, щоб розбити табір на березі, — озвалась Енея. — Якщо пам'ятати про Ктиря, то на кораблі не безпечніше, ніж тут.
Я подивився на геть посутенілий ліс.
— Є й інші речі, з якими краще не зустрічатись у темряві, — зауважив я. — Корабель мені здається безпечнішим.
А. Беттік взяв у руки невеличку коробку.
— Я знайшов портативні тривожні сигнали для охорони периметра, — сказав він. — Можемо розставити їх навколо нашого табору. До того ж я із задоволенням постою на варті цю ніч. Зізнаюсь, що після стількох днів на борту мене приваблює ночівля на свіжому повітрі.
Я зітхнув і здався.
— Вартуватимемо по черзі, — сказав я. — Давайте розберемося з цим мотлохом, доки не споночіло.
«Мотлох» складався з того знаряддя для кемпінгу, яке андроїд розшукав за моїм списком: це були намет із надтонкого полімеру, тоншого, ніж павутиння, але міцного, здатного захистити від дощу, і такого легкого, що його завиграшки запхаєш у кишеню; нагрівальний куб на надпровідниках, холодний із п'ятьох боків і гарячий із шостого, що розігріє будь-яку страву; тривожна сигналізація, про яку згадував А. Беттік — мисливський варіант старих армійських детекторів, — у вигляді трисантиметрових дисків, які можна встромити в ґрунт й огородити ними периметр до двох кілометрів завдовжки; мішки, підстилки з пінопліну, що їх легко можна жужмом зібгати, окуляри нічного бачення, а також прилади зв'язку і кухонне начиння.
Спершу ми встановили тривожні сигнали, потикавши їх півколом — від узлісся до краю води.
— А якщо та велика тварюка вилізе з води і зжере нас? — поцікавилась Енея, коли ми закінчили огороджувати периметр.
Було вже по-справжньому темно, але зірки ховалися за хмарами. Десь у вишині бриз розгойдував вайї з іще лиховіснішим шерехом, ніж раніше.
— Якщо вона чи якась інша тварюка вилізе з ріки і зжере нас, — відказав я, — ти пожалкуєш, що ми не залишилися ще на одну ніч на кораблі.
Останні детектори я встановив біля краю води.
Ми розбили намет посеред пляжу, поблизу носа нашого покаліченого корабля. Намет не потребував підпорок і кілків, достатньо було лише вдвічі скласти тканину по тих лініях, які мали стати жорсткими, і намет міг протистояти урагану. Втім, складання намету з такої тканини вимагало певного вміння, і мої супутники зацікавлено спостерігали, як я розкладаю тканину, як згортаю краї літерою «А», утворюючи посередині дашок, достатньо високий, аби під ним можна було стояти, як загинаю і закріплюю в піску окрайки, що раптом зробилися жорсткими. Наостанок я склав «підлогу» у такий спосіб, що у нас з'явилася ще й вхідна запона. А. Беттік схвально кивав, спостерігаючи за моїми діями, а Енея розклала всередині намету наші спальні мішки. Я встановив нагрівальний куб і відкрив бляшанку тушонки з яловичини. І нараз пригадав, що Енея — вегетаріанка: під час нашої двотижневої подорожі вона їла переважно салати.
— Усе нормально, — сказала вона, висунувши голову з намету. — Я поїм хліба, що його розігріває А. Беттік, і, може, трохи сиру.
А. Беттік приніс із лісу сухого хмизу і взявся викладати з каміння місце для вогнища.
— Це зайве, — зауважив я, вказуючи на нагрівальний куб, на якому вже кипіла каструля з тушонкою.
— Так, — погодився андроїд, — але я подумав, що буде приємно посидіти біля вогню. І світло нам не завадить.
Світло нам, дійсно, аж ніяк не завадило, радше навпаки. Ми сиділи під тентом, що виступав поперед мого ретельно складеного намету, і дивилися, як вогняні омахи бризкають іскрами, а ті злітають у темне, передгрозяне небо. Це була дивна гроза — зі смугами мерехтливого світла замість блискавок, що танцювали між покровом хмар, а відтак неслися небосхилом поверх маківок голонасінних, а ті шалено розгойдувались під поривами дедалі дужчого вітру. Грому не було, але якийсь нечутний, інфразвуковий гуркіт сотав із мене нерви. У гущавині джунглів фосфоресціювали примарними блідо-червоним і жовтим кулі, при цьому ще й хаотично рухаючись — не граційно, як променисте павутиння у лісах Гіперіона, а якось конвульсивно і майже зловісно. Позаду нашого намету все гучніше та енергійніше бились об берег хвилі. Мабуть, я мав кумедний вигляд — сиднем сидячи біля вогнища, з навушниками на голові, налаштованими на частоту тривожної сигналізації, на колінах — плазмова рушниця, а на лобі — окуляри нічного бачення. Проте тоді мені це не здавалося кумедним: з-перед очей ніяк не зникали сліди Ктиря на піску.
— Він поводився загрозливо? — запитав я в А. Беттіка хвилиною раніше. Я намагався дати йому в руки дробовик 16-го калібру — це найзручніша зброя для новачка, — але він, сидячи біля вогнища, просто поклав його біля себе.
— Взагалі ніяк, — відповів той. — Просто стояв собі тут, посеред пляжу, — височезний, шпичастий, темний, але сяйний. Очі у нього горіли червоним.