— Я думала про це, — кивнула Енея. — Портали не відрізняються від тих, що й сьогодні стоять на річках, які були колись частиною Тетіс. Але хто може стверджувати, що ТехноКорд не мав інших порталів... інших річок, пов'язаних телепортаційними переходами?
Я зіперся на сокиру, мов на лопату.
— У такому разі ми вскочили в халепу. Ти ніколи не знайдеш свого архітектора, а ми ніколи не знайдемо дороги назад — ані до корабля, ані додому.
Енея всміхнулась:
— Цим ще рано перейматися. Минуло три сторіччя. Можливо, ріка проклала собі нове русло, не те, яким вона бігла, коли була частиною Тетіс. Можливо, існував канал і шлюзи, а ми їх не помітили, бо все сховали джунглі. Нас це зараз не повинно турбувати. Краще вирушити вниз по ріці на пошуки наступного порталу.
Я підняв догори палець, почуваючись трохи розумнішим, аніж хвилину тому.
— Ще одне питання. А якщо ми зараз кістьми ляжемо, мордуючись із тим плотом, а тоді за поворотом виявимо ще один водоспад? Чи навіть із десяток? Минулого вечора ми так і не помітили арки порталу, то звідки нам знати, скільки до нього пливти.
— Я думала про це, — повторила Енея.
Я нервово постукав по сокирищу. Якщо мала видасть цю фразу ще раз, доведеться із нею щось робити.
— Пан-Енея попросила мене провести рекогносцировку, — сказав андроїд. — Я так і вчинив, поки снував із вантажем уранці.
Я насупив брови.
— Рекогносцировку? У тебе не було часу пролетіти на килимі сто кілометрів чи навіть більше.
— Так, — не став заперечувати андроїд, — але я підняв килим на значну висоту і роздивився наш маршрут. Ріка тече прямо ще майже двісті кілометрів. Не можу стверджувати напевне, але мені здалося, що я побачив щось схоже на арку за сто тридцять кілометрів звідси. Водоспадів чи інших серйозних перешкод між нами й аркою я не помітив.
Я насупився ще більше.
— Ти все це роздивився? На яку ж висоту ти підіймався?
— На килимі немає висотоміра, — відповів А. Беттік, — але, висновуючи з видимої кривизни планети та потемніння атмосфери, гадаю, що я піднявся десь на сто кілометрів.
— Ти був у скафандрі? — запитав я. На такій висоті у людини закипіла б кров у жилах, а легені розірвалися від декомпресії. — Чи в респіраторі? — я подивився навколо, але нічого схожого між куп наших речей не помітив.
— Ні, — відповів андроїд, нахиляючись за ящиком, — я просто затримав дихання.
Похитавши головою, я попрямував до лісу, аби зрубати кілька дерев для плоту. Гадав, що мені зараз корисно побути на самоті і трохи попрацювати руками.
Пліт був готовий тільки ввечері, і якби не А. Беттік, котрий час від часу підміняв мене, то я би вправлявся в рубанні до самого ранку. Кінцевий продукт хоч і не мав товарного вигляду, але на воді тримався. Біля шести метрів завдовжки і чотири завширшки, на кормі — вилкоподібна розпірка, в яку вставлене зроблене із жердини стерно, а поряд — підвищення для намету. На підвищенні Енея розбила намет із односхилим дахом з отворами спереду і ззаду. З боків плота ми закріпили довгі весла на той випадок, якщо потрапимо у стоячу воду чи якщо доведеться долати пороги. Я боявся, що деревина голонасінних швидко намокне і глибоко зануриться у воду, проте колоди, укладені хрест-навхрест двома шарами, зв'язані мотузками і подекуди з'єднані прогоничами, чудово трималися на воді, так що верхня частина плоту сантиметрів на п'ятнадцять виступала над водою.
Енея творила з наметом справжні дива, і я навіть змушений був визнати, що вона в цьому ділі неабиякий майстер, чого не скажеш про мене, хоча я мав із Цим справу багато років. У нашому односхилому наметі дівчинка зробила вхід з боку стерна, а спереду повісила тент, під яким можна було сховатися від сонця чи дощу, але який водночас не заважав огляду; з боків мала відгородила невеличкі відділення, куди ми склали все наше добро, щоб воно не намокло. Енея швиденько розгорнула в різних кутах намету каремати та спальники, посередині поклала знайдений у річці плаский валун, а на нього поставила куб-нагрівач і кухонний посуд. Угорі вона приладнала один із ліхтариків, і в результаті всередині зробилося доволі затишно.
Проте Енея опікувалася не тільки наметом. Я очікував, що вона лише буде стояти і витріщатися на двох чоловіків, котрі гарують до сьомого поту. Я вже й сорочку було скинув, оскільки полуденне сонце пекло немилосердно. Проте Енея майже відразу приєдналася до нас: підтягувала колоди до берега, зв'язувала їх, забивала цвяхи та прогоничі, а ще допомагала вдосконалити конструкцію. Вона вказала мені, чому той спосіб, у який я звик нашвидкуруч кріпити стерно, не є ефективним, і, пересунувши розпірку нижче й зробивши її ширшою, я тепер зміг легше орудувати довжелезною жердиною. Двічі мала показувала, як ще можна зв'язувати хрестовини знизу плоту, аби з'єднання були міцнішими та надійнішими. Коли нам потрібно було надати одній із колод складної форми, саме Енея заходилася біля неї з мачете, а нам з А. Беттіком довелось відступити вбік, аби вберегтися від трісок, що так і летіли навсібіч.
Хоч ми і працювали втрьох не покладаючи рук, проте закінчили пліт і завантажили на нього наше спорядження вже тоді, коли сонце було на вечірньому прузі.
— Можна сьогодні переночувати тут, а завтра вранці вирушити в дорогу, — запропонував я.
Навіть не ляпнувши цього до кінця, я вже знав, що такий варіант мені самому не до вподоби. Мої супутники були тієї ж думки. Ми зайшли на пліт, і я відштовхнувся від берега довжелезною жердиною, котрій призначалася роль нашого головного засобу пересування у тому разі, якщо не буде належної течії. А. Беттік сів на стерно, а Енея стояла попереду, виглядаючи обмілини та підводні камені.
Перша година подорожі була просто казковою. Після задушливої спеки джунглів і величезної напруги впродовж усього дня стояти на плоту, що повільно плинув рікою, вряди-годи відштовхуватись жердиною від дна і дивитись, як з обох боків тонуть у чимраз густіших сутінках береги, повільно зникаючи з очей, — цього словами не передати. Сонце заходило майже точно за нашими спинами, і впродовж кількох хвилин ріка наче перетворилась у потік розпеченої лави, через що, здавалося, зайнялось зісподу навіть листя прибережних папоротей. Потім усе навкруги взялося сірим, тоді — чорним, і не встигли ми роздивитися як слід зір, що замерехтіли на небі, як вони вже сховалися за хмарами, що, як і минулої ночі, насунули зі сходу.
— Цікаво, корабель встиг визначити координати? — спитала Енея.
— Давай запитаємо у нього, — відповів я.
З'ясувалося, що ні.
— Але я можу точно сказати, що ми перебуваємо не на Гіперіоні і не на Ренесанс-Векторі, — пролунав тоненький голосок із мого комлоґа.
— Приємно це чути, — озвався я. — Ще якісь новини?
— Я перебрався на річкове дно, — повідомив корабель. — Тут непогано, і я готуюся...
Раптом небокрай на півночі та заході протяли різноколірні блискавки, а вітер хльоснув по воді з такою силою, що нам довелося вчепитися в наші пожитки, аби їх не здуло. Рікою побігли білі баранці, а пліт понесло до правого берега. Комлоґ вимкнувся. Я сконцентрувався на роботі з жердиною, а А. Беттік наліг на стерно. Якийсь час здавалося, що під шалом хвиль і вітру пліт от-от розпадеться: його шпурляло з боку на бік і вгору-вниз. Ми могли спостерігати за довколишньою феєрією тільки у фіолетових і малинових спалахах блискавок. Цієї ночі грім уже можна було добре чути — напливаючи хвилями, гуркотнеча стояла така, наче хтось котив на нас безкінечними сходами гігантські сталеві барабани. Схожі на полярне сяйво, зміясті блискавки не танцювали, як вчора, а радше шматували небо. На мить ми всі заклякли, коли фіолетова стріла вцілила в дерево на північному березі, негайно перетворивши його на вогняний стовп, що вибухнув кольоровими іскрами. Я картав себе за тупість: як я міг, маючи досвід плавби на баржах, дозволити нам опинитися такої ночі серед широчезної ріки — а Тетіс тут знову розійшлася чи не на кілометр вшир — без громовідводу чи гумових килимків. Нам зоставалося лише, сівши навпочіпки, кулитись, коли різноколірні стріли вдаряли в берег чи осяювали східний небокрай просто по курсу.