Так само зненацька громовиця вщухла, зате ринув дощ. Ми метнулися під тент. Енея й А. Беттік зігнулися біля переднього отвору, намагаючись вчасно помітити піщану обмілину чи пороги, а я стояв за наметом, де Енея теж зробила прихисток, аби стерновий мав хоч сяке-таке укриття.
Коли я водив баржі на Кансі, там часто траплялися зливи — пам'ятаю, як я ховався на полубакові старого дірявого судна, гадаючи, чи триклята посудина, бува, не піде на дно просто під вагою дощової води, що на неї лилася. Але такої зливи я не пригадував.
Я навіть подумав, що ми потрапили під водоспад, тільки значно більший, ніж той, що зостався позаду, і машинально почав відштовхуватись жердиною. Але ж ні: ми все ще пливли за течією, перебуваючи посеред найстрашнішої зливи, яку мені лише довелося бачити на своєму віку.
Найрозумніше було би пристати до берега і перечекати зливу там, проте ми не бачили нічого, крім різноколірних блискавок, що спалахували за прямовисною стіною води, і годі було навіть розгледіти, як далеко від нас берег, на кажучи вже про те, аби прикинути, чи вдасться нам прибитись до нього. Тому я закріпив стерно якомога вище, аби воно не дозволяло плоту розвертатися задом наперед, і, полишивши свій пост, сховався під накриттям, де вже були Енея з андроїдом, у той час коли із розкритих небесних безодень на нас вивергалися ріки, озера й океани води.
Про те, що Енея виявились неабиякою майстринею зі складання та закріплення наметів, свідчив уже той факт, що намет стояв наче вкопаний і навіть не робив спроб зірватися й полетіти у безвість. А може, їй просто пощастило. Я сказав, що ми втрьох сховалися від зливи, але ми не просто стояли й з усіх сил намагалися втримати ящики з нашим спорядженням, які хилилися, пересувалися та крутилися разом із плотом. Ми вже не знали, у якому напрямку рухаємось і де перебуваємо: у безпеці посеред ріки чи летимо на пороги або ж просто чорту в зуби — на берегові стрімчаки, позаяк ріка щомиті могла зробити черговий викрутас, а ми продовжували рухатись по прямій. А втім, тоді ніхто цим не переймався, у нас була тільки одна мета: зберегти свої пожитки, не впасти за борт самому і наглядати за рештою товариства.
Через якийсь час — я саме утримував однією рукою наші складені купкою заплічники, а другою рукою вхопив за комір дівчинку, яка висунулась далеко з намету, аби впіймати каструлю, що стрілою летіла до води — я кинув оком на пліт і раптом усвідомив, що він увесь занурився у воду, крім того невеличкого помосту, де стояв намет. Вітер ганяв хвилями шумовиння — то червоне, то яскраво-жовте, залежно від кольору блискавок. І нараз я згадав, що у поспіху забув відшукати у надрах корабля рятувальні жилети — ці доконче необхідні персональні плавзасоби.
Затягнувши Енею назад, у намет, що надимався і гучно ляскав, я загорлав крізь бурю:
— Ти вмієш плавати?
— Що? — я прочитав це питання по її губах, бо не почув ані звуку.
— Ти... вмієш... плавати?!
А. Беттік підняв голову від хилитливої купи спорядження, яке він намагався втримати. Із його голомозої голови і довгого носа стікала вода. Вдарила блискавка, і блакитні очі А. Беттіка зблиснули фіолетовими вогниками.
Енея похитала головою, чи то заперечливо відповідаючи на моє питання, чи то даючи знати, що вона мене не чує. Я підтягнув дівчинку ближче: її жилет із багатьма кишенями змок до нитки і тепер виляскував, наче мокре простирадло на вітрі.
— ТИ... ВМІЄШ... ПЛАВАТИ?!! — я горлав на всю міць своїх легень, аж дух перехопило. Відтак взявся розмахувати руками, вдаючи, наче пливу. Хитавиця розкидала нас урізнобіч, а потім жбурнула одне до одного.
Я побачив, як у темних очах дівчинки засяяло розуміння. Із довгих прядок її волосся збігали краплі дощу, а може, бризки хвиль. Вона всміхнулася і, присунувшись іще ближче, прокричала мені просто у вухо:
— ДЯКУЮ! Я... ЗАЛЮБКИ... ПОПЛАВАЛА Б... АЛЕ... МОЖЕ... ТРОХИ ПІЗНІШЕ.
І тут ми потрапили у водоверть, чи то, може, порив вітру підхопив наш тент і скористався ним наче вітрилом, та хоч там як, а наш пліт зробив повний оберт і, завмерши на якусь мить, почав крутитись. Про порятунок будь-чого, крім власного життя і життя своїх товаришів, уже не йшлося. Ми збилися купою посеред плоту. Я раптом усвідомив, що Енея кричить щось на подобу радісного «Ю-ху!», і хотів гукнути їй, аби заткнулася, але з подивом відчув, що й сам кричу. Класно було горлати отак посеред бурі та зливи на шалено розкрученому плоті, коли ніхто не може тебе почути, а сам ти відчуваєш, як цей крик спільно із громовицею пронизує тебе до кісток. Червона стріла освітила ріку саме в ту мить, коли я, зиркнувши праворуч, побачив валун, що вивищувався над водою метрів на п'ять, не менше, а наш пліт крутився навколо нього, наче дзиґа чи, радше, наче дрейдл, закручений рукою шулера. Але навіть ця картина не вразила мене так, як А. Беттік. Він стояв на колінах, відкинувши голову, і горлав «Ю-ху!» на всю потугу своїх андроїдних легень.
Буря бушувала всю ніч. Ближче до світанку дощ ущух і перетворився на звичайну зливу. Блискавки на півнеба та громовиця стихли приблизно тоді ж. Втім, я не можу цього стверджувати напевне — на той час усі ми, себто я, моя мала приятелька та мій дружбан-андроїд, уже спали без задніх ніг.
Ми прокинулися, коли сонце стояло вже височенько. У погідній небесній блакиті не було навіть найменшої хмаринки, широка ріка текла собі тихомирно і дозвільно, а вздовж берегів пропливали джунглі, так наче хтось розгортав безкінечний сувій гобелену.
Спочатку ми просто сиділи на сонці, обіпершись на коліна, в одязі й досі такому мокрому, що з нього аж скрапувало. Ми не мовчали. Мабуть, у всіх, як і в мене, перед очима ще стояла нічна буря і миготіли блискавки.
Першою звелась на неслухняні ноги Енея. Уся поверхня плоту була мокра, але виступала над водою. Одна колода з правого борту відірвалася, мотузки в кількох місцях перетерлися. Але загалом наш плавзасіб був, як і раніше, морехідним... тобто річкохідним. Попри все. Ми перевірили кріплення і взялись за інвентаризацію. Лизь злизав ручний ліхтарик, що його ми пристосували замість лампи, а також одну невеличку коробку з харчами, але все решта начебто було на місті.
— Добре, можете трохи побайдикувати, — запропонувала Енея. — Я збираюся щось приготувати на сніданок.
Вона розігріла нагрівальний куб, і за хвилину в чайнику вже кипіла вода. Собі вона зробила чай, а нам двом — каву, тоді на невеличкій сковорідці підсмажила шинку з тонесенько нарізаною картоплею.
Я подивився на шинку, що шкварчала на вогні, і сказав:
— А я гадав, що ти вегетаріанка.
— Так і є, — підтвердила дівчинка. — Я поснідаю пластівцями і цим жахливим штучним молоком із корабля, проте зараз я шеф-кухар — уперше й востаннє, — тому, хлопці, я хочу, аби ви поснідали як годиться.
Ми поснідали як годиться, сидячи на передньому краї помосту й купаючись у сонячних променях, які заразом і висушували наш одяг. Я витяг із кишені промоклої куртки зіжмаканий трикутний капелюх, викрутив його і нап'ялив собі на голову, аби прикритись від сонця. Це знову змусило Енею розреготатись. Я зиркнув на А. Беттіка, проте андроїд був достоту такий, як завжди — ввічливий і незворушний, так наче він ніколи не горлав разом із нами цілісіньку годину «Ю-ху!».
А. Беттік підняв вертикально вгору жердину, на яку я планував уночі вішати ліхтар, і встановив її на носі нашого плоту. А тоді стягнув із себе порвану білу сорочку і повісив її натомість ліхтаря, аби сохла.
— Прапор! — вигукнула Енея. — Ось що було потрібно нашій експедиції!
— Тільки не білий, — засміявся я. — Білий прапор означає... — та я замовк посеред фрази.
Течія повільно несла нас широким вигином ріки. Тепер уже кожний із нас бачив величезну старезну арку порталу, що перекривала русло за кількасот метрів попереду. На могутній спині порталу виріс суцільний ліс, із його виступів і різьблених візерунків спадали довжелезні ліани.
Кожен зайняв своє місце: цього разу я став за стерно, А. Беттік тримав напоготові довгу жердину, аби відштовхуватись від скель або від того, хто схотів би взяти нас на абордаж; Енея ж тихенько сиділа попереду.