Пристрілювати плазмову рушницю виявилося складніше. Пересувний оптичний приціл дозволяв мені прицілитися в будь-яку мішень — від харчового контейнера, що погойдувався на хвилях у тридцяти метрах, до обрію на відстані двадцяти п'яти кілометрів. Коробку я потопив із першого пострілу, а ефективність дальніх пострілів не було можливості перевірити, позаяк жодної придатної цілі я не помітив. Теоретично з лазерної рушниці можна вцілити у будь-що, коли ти його бачиш. Не треба робити поправку на вітер чи враховувати балістику. Я бачив крізь приціл, як заряд продірявив хвилі за двадцять кілометрів від мене, але вцілити у щось геть далеке — то інша справа. Я підняв рушницю та навів її на місяць-велетень, що сідав у хвилі за нашими спинами. Крізь оптику я бачив білу маківку гори, найімовірніше, вкриту замерзлим СО2, а не снігом, і, сам не знаючи якого чорта, випустив по тій горі кулю. Плазмова рушниця, порівняно зі зброєю, що стріляє кулями, дуже тиха річ: стріляючи, вона лиш тихенько муркоче, наче кішка. Оптика прицілу була не настільки потужна, аби зафіксувати враження цілі, та й обертання двох космічних тіл на такій відстані могло стати певною проблемою, але я б дуже здивувався, якби не влучив. У казармах Національної гвардії можна почути безліч історій про стрільців зі швейцарської гвардії, які примудрялися збити вигнанців-командос на відстані в тисячу кілометрів... стріляючи із сусіднього астероїда чи звідкись-там. Тут увесь фокус, як і тисячу років тому, полягав у тому, аби побачити ворога першим.
Роздумуючи про такі речі, я почистив рушницю і, відклавши її вбік, виголосив:
— Нам час зробити розвідку.
— Ти сумніваєшся, що ми допливемо до наступного порталу? — запитала Енея.
Я знизав плечима.
— «Путівник» каже, що між порталами має бути десь так із п'ять кілометрів. Із минулої ночі ми зробили не менше сотні. Може, більше.
— Полетимо на килимі-літуні? — схопилася дівчинка. Сонця золотили її білу шкіру.
— Гадаю, я полечу на поясі, — відповів я. Його важче зафіксувати радаром, якщо хтось чатує, подумав я, але не сказав цього вголос. Зате я озвучив таке: — А ти, мацьопство, залишаєшся тут. Цього разу я змотаюся сам.
Я витяг з-під тенту літальний пояс, підтягнув ремені, узяв плазмову рушницю та натиснув на пульт.
— Що за лайно?! — вихопилось у мене. Пояс навіть не смикнувся, аби підняти мене хоч на дюйм. На якусь мить я подумав, що цей світ — гіперіоноподібний, а тому електромагнітні поля не працюють, але тут мій погляд упав на індикатор зарядки. Червоний. Розряджений. Мертвий. — От лайно! — знову вигукнув я.
Я розстібнув ремені, і ми втрьох схилилися над непрацюючою штуковиною. Я перевірив контакти, акумулятор і весь літальний апарат загалом.
— Я ж заряджав його перед тим, як ми полишили корабель, — сказав я. — Разом із килимом-літуном.
А. Беттік спробував запустити діагностику, але при нульовій зарядці не працювала навіть програма діагностики.
— У комлоґа має бути така ж підпрограма, — зауважив андроїд.
— Підпрограма? — тупо повторив я.
— Можна спробувати? — спитав А. Беттік, вказуючи на комлоґ. Я зняв із руки браслет і простягнув його андроїдові.
А. Беттік відкрив крихітне відділення на брелоку, котрого я раніше навіть не помічав, витяг звідти контакт завбільшки з бісеринку, за якою тягнулася нитка мікроволокна, і вставив його в пояс.
— Літальний пояс пошкоджено, — проголосив комлоґ голосом корабля. — Батарея розрядилася приблизно двадцять сім годин тому. Гадаю, проблема в акумуляторі.
— Клас! — мовив я. — Полагодити можна? Якщо ми знайдемо зарядку, акумулятор працюватиме?
— Цей акумулятор — ні, — відказав комлоґ. — Але в шафах на борту корабля є три запасні акумулятори.
— Ще краще! — тільки й спромігся сказати я.
Я підняв пояс разом із його громіздким акумулятором і викинув усе за борт. Він зник у фіолетових хвилях, не залишивши по собі й сліду.
— А в мене все працює, — сказала Енея. Вона сиділа, схрестивши ноги, на килимі-літуні, що зависнув на сантиметрів двадцять над плотом. — Хочеш полетіти зі мною і трохи роздивитись?
Я не став сперечатися, сів на килим позаду неї, підібгавши ноги, і мовчки дивився, як дівчинка смикає за літальні нитки.
Якщо перехилитися через край невеличкого килима на висоті близько п'яти тисяч метрів, усе виглядає трохи моторошним. Фіолетове море стало дуже великим і дуже порожнім, а наш пліт скидався на цяточку, крихітний чорний прямокутничок на сітчастій фіолетовій та чорній просторіш. Звідси хвилі, що видавалися такими могутніми з плоту, були геть непомітні.
— Гадаю, я знайшов ще один спосіб поєднатися з природою, «співдружності з натурою», крім тих, про які говорив твій батько, — промовив я.
— Який саме? — Енея тремтіла від холоду, бо нас обдував потужний струмінь повітря. На ній був той самий одяг, що й на плоту — сорочка та жилет.
— Всратися з переляку, — пояснив я.
Енея розсміялася. Мені вже тоді подобалось, як вона сміється, та й зараз тепліє на душі, коли я згадую її сміх — неголосний, але звучний, розкутий, неймовірно мелодійний. Я скучив за її сміхом.
— Нам слід було послати в розвідку А. Беттіка, а не летіти самим, — сказав я.
— Чому?
— Висновуючи з того, що він розповідав про свою минулу висотну розвідку, він не потребує повітря, аби дихати, а крім того, він несприйнятливий до таких дрібничок, як понижений атмосферний тиск.
Енея нахилилася до мене.
— Він не несприйнятливий, — тихо сказала вона. — Просто його шкіру спроектовано трохи міцнішою за нашу, тож вона може якийсь час виконувати роль скафандра, навіть у вакуумі. А ще він може затримувати дихання на довше, ніж люди, — от і все.
Я подивився на неї.
— Ти багато знаєш про андроїдів?
— Ні, — відказала Енея, — просто спитала у нього.
Дівчинка нахилилася вперед і взялась за регулювальні нитки. Ми летіли на схід.
Зізнаюся, мене жахала перспектива втратити контакт із плотом або летіти навколо цієї планети-океану так довго, аж поки килим не розрядиться і ми не шубовснемо у воду, де нас, можливо, зжере отой левіафан з вогняною пащею. Я запрограмував інерційний компас, взявши за початкову точку наш пліт, отже, якщо я не впущу компаса у воду — а це було малоймовірно, оскільки я почепив його на ремінець і повісив собі на шию, — шлях назад ми мусили знайти. Але я все одно боявся.
— Давай далеко не відлітати, — запропонував я.
— Добре.
Енея скинула швидкість, кілометрів до шістдесяти-сімдесяти, прикинув я, і спікірувала вниз, на висоту, де дихалося вільніше, а повітря було не таким холодним. Фіолетове море під нами аж до самого видноколу лежало порожнем.
— Твої портали, схоже, грають із нами у хованки, — сказав я.
— Чому ти називаєш їх моїми порталами, Роле?
— Бо вони впізнають тільки тебе.
Вона промовчала.
— Ні, серйозно, — не вгавав я. — Ти гадаєш, є якийсь сенс чи якась система в тому, до яких світів вони нас відсилають?
Енея подивилася на мене через плече.
— Гадаю, так, — відказала вона.
Я зачекав. Поле-відхилювач на такій швидкості було мінімальне, тому вітер метляв її волоссям так, що воно лоскотало моє обличчя.
— Ти знаєш, як працювала Мережа? — запитала мала. — І портали?
Я стенув плечима, але оскільки вона на мене не дивились, промовив уголос:
— Ними керували Штінти з ТехноКорду. Якщо вірити Церкві та «Пісням» твого дядечка Мартіна, телепортаційні портали були частиною операції Штінтів із використання людського мозку — нейронів — у здоровезному компі на базі ДНК. Вони паразитували на кожній людині щоразу, коли та телепортувалася за допомогою порталів, так?
— Так, — підтвердила Енея.
— Тож коли ми проходимо крізь один із цих порталів, Штінти... де б вони не були... присмоктуються до нашого мозку, наче жирні кліщі, аж роздуваючись від висмоктаної крові. Так?
— Не так, — відказала дівчинка. Вона знову розвернулася до мене. — Не всі портали побудували ті самі Штінти, і різними порталами керували різні особистості. Хіба дядько Мартін не написав у своїх «Піснях» про громадянську війну в Корді?