У яскравому світлі зірок її очі дивились на мене серйозно.
— Але це не спрацює, Роле. Ми не зможемо прийти на допомогу.
— Я знаю. Це був просто жарт.
— Не жартуй, — прошепотіла вона у відповідь. — І пам'ятай: якщо ти не будеш разом зі мною на плоті, коли він проходитиме крізь портал, ти залишишся тут.
Я кивнув, але ця думка налякала мене більше, ніж перспектива бути підстреленим.
— Я повернуся, — тихо промовив я. — Гадаю, з течією пліт буде біля платформи за... як ти гадаєш, А. Беттіку, коли він буде?
— Приблизно за годину, пан-Ендіміоне.
— Я теж так думаю. Тоді вже сходитиме цей клятий місяць. Я... вигадаю щось, аби відвернути їхню увагу, — я знову поплескав Енею по плечі, кивнув А. Беттіку й полетів на килимі над водою.
Навіть попри неймовірне зоряне сяйво й окуляри нічного бачення керувати килимом-літуном, аби подолати кілька кілометрів до платформи, було непросто. Я мусив ховатися за океанські вали, наскільки можливо, тобто триматися нижче гребенів хвиль. Це вимагало ювелірної точності. Я не мав жодного поняття, що станеться, якщо я зріжу маківки цих неквапних, розлогих хвиль — може, нічого, а може, на літальних нитках килима виникне коротке замикання.
Коли я наблизився до платформи, виявилось, що вона величезна. Можливо, вона здавалася такою ще й через те, що я два дні не бачив нічого, крім нашого плота. Зроблена подекуди зі сталі, але переважно з темного дерева, платформа стояла на двох десятках стовпів метрів п'ятнадцять заввишки. Дивлячись на них, я зрозумів, які шторми інколи гуляють цим морем і як нам пощастило, що ми не потрапили в один із них. Сама платформа мала багато ярусів: палуби й доки уступами спускалися до води, де на хвилях гойдалося не менше п'яти довгих рибальських човнів; сходи й освітлені приміщення під палубою, схожою на головну; дві вежі, які я встиг побачити, одна з них — із невеличким радаром; три посадкові майданчики для авіації, а не один, як нам здалося з плоту. Тепер на круглому майданчикові біля вежі з радаром я бачив не менше півдюжини топтерів зі складеними крилами та два екранольоти.
Доки я летів сюди на килимі-літуні, то розробив блискучий план: влаштувати диверсію — для цього я прихопив детонатори та пластикову вибухівку, у кількості невеликій, але достатній, аби спричинити принаймні пожежу, — тоді викрасти один із топтерів й або пролетіти на ньому крізь портал, якщо за мною буде погоня, або використати його для буксирування плоту із великою швидкістю.
Це був гарний план, але з одним слабким місцем: я не мав навіть зеленого поняття, як керувати топтером. У голодрамах, що їх я дивився в театрах у Порт-Романсі чи в кімнаті відпочинку Місцевої гвардії, такого просто не могло статися. Герої цих голодрам сміливо літали на всьому, що їм вдавалося поцупити, — на екранольотах, електромагнітних літальних апаратах, топтерах, коперах, літаках і космічних кораблях. Вочевидь, я пропустив щось із Курсу Молодого Героя. Якби я потрапив на пілотське сидіння однієї із цих штуковин, то, найімовірніше, просто тупо сидів би сиднем, гризучи нігті і витріщаючись на панель із приладами, доки мене не загребла б охорона. У реалі — хоча мені не хотілося б зізнатися в цьому своїм товаришам по подорожі — було не так багато транспортних засобів, якими я вмів керувати. Баржа. Найпростіший автомобіль, бажано однієї з тих моделей вантажівок, які використовувала Місцева гвардія на Гіперіоні. Щодо того, аби пілотувати якийсь апарат, то, зізнаюсь, я був навіть радий, що наш корабель не потребував керування.
Я припинив аналізувати, чого мені не вистачає, аби стати героєм, і сконцентрувався на тому, що до платформи залишається якихось кількасот метрів. Тепер я чітко бачив усі вогні: сигнальні для літальних апаратів на вершечках веж біля посадкових майданчиків, миготливий зелений сигнал на кожному з доків для плавзасобів плюс — освітлені вікна. Безліч вікон. Я вирішив спробувати сісти на найтемнішу частину платформи, просто під вежу з радаром, з її східного боку, і спрямував килим донизу по довгій, плавній, прив'язаній до коливання хвиль дузі. Я озирнувся, сподіваючись недалеко побачити пліт, але він іще губився десь біля обрію.
Я сподівався також, що й хлопці на платформі так само його не бачать. Я вже міг розчути їхні голоси і горловий сміх, щось на подобу того, який я звик чути від чужосвітніх мисливців під час свого життя-буття провідником, сміх проспиртований і благодушний. Але голоси нагадали мені і тих йолопів, з якими я служив у Гвардії. Я сконцентрувався на тому, щоб утримувати килим низько над хвилями, проте так, аби він не намок, і водночас спостерігати за платформою.
— Я на місці, — беззвучно повідомив я по комлінку.
— Добре, — прошепотів голос Енеї в моєму вусі. Ми домовились, що вона тільки відповідатиме на мої повідомлення, якщо у них не трапиться чогось непередбаченого.
Зависнувши, я роздивився під головною палубою зі свого боку павутиння балок, ферм, майданчиків і містків. На відміну від добре освітлених сходів із північного та західного боків, ці містки й драбини були темні; можливо, вони слугували для технічного огляду платформи. Для посадки я обрав найнижче і найтемніше місце. Я від'єднав літальні нитки, скрутив килим і, відтявши ножем шматок скотча, прикріпив його поміж двома балками. Сховавши ніж назад у піхви на поясі і прикривши пояс курткою, я раптом уявив, як заколюю когось тим ножем. Ця думка змусила мене здригнутися. За винятком того випадку, коли пан-Герріґ напав на мене, я ніколи не вбивав людини у рукопашній сутичці.
Сходинки поскрипували навіть під моїми м'якими кросівками, але я сподівався, що згори не розчують випадкового скрипу крізь рокіт хвиль та вибухи сміху. Скрадаючись, я піднявся на два марші, знайшов трап і вибрався ним до люка. Він був незамкнений. Я обережно підняв ляду, підсвідомо очікуючи, що дам нею по дупі озброєному охоронцеві.
Висунувши голову з отвору, я побачив, що потрапив на посадковий майданчик на вежі з боку моря. За десять метрів над головою я вгледів антену радара. Вона поверталася, своїм чорним лезом нарізаючи на шматки сяючий Молочний Шлях.
Вибравшись на майданчик, я змусив себе не скрадатися навшпиньки, відтак нормальним кроком попрямував до рогу вежі. Тут стояли два величезні екранольоти, темні й порожні. На нижчих майданчиках на гранчастих комахоподібних крилах топтерів мерехтіли зірки. Світло нашої Галактики відбивалося від їхніх темних блістерів. Відчуваючи, як поза спиною в мене бігають мурашки через страх бути поміченим і зупиненим, я піднявся на верхню палубу, причепив пластикову вибухівку до черева ближчого до мене екранольота, встановив детонатор, який я міг запустити, набравши відповідний код на своєму комунікаторі, відтак спустився трапом на майданчик із топтерами й повторив операцію. Я був упевнений, що за мною спостерігають з одного з освітлених вікон, але, як не дивно, ніхто мене так і не окликнув. Намагаючись не бігти, я беззвучно перейшов містками до вежі й зазирнув за її ріг.
Від вежі на головні поверхи вів іще один трап. Тут вікна, завішені самими сітками, яскраво світилися, а штормові екрани були підняті догори. Я чув гучний сміх, співи, дзенькіт склянок, брязкіт каструль і сковорідок.
Глибоко втягнувши повітря, я спустився сходами вниз і перетнув палубу, обравши для цього інші містки, подалі від дверей. Під вікнами я пробирався зігнутим, намагаючись при цьому ще й не дихати і стримуючи гупання серця. Якщо зараз хтось вийде з найближчих до мене дверей — шлях до килима-літуна буде відрізано. Я торкнувся свого 45-го, що висів у кобурі під курткою, і спробував налаштуватися на героїчний лад. Але думки крутилися переважно навколо того, як би потрапити на пліт. Я встановив вибухівку... що мені тут іще робити? Тоді я збагнув, що мене тут утримує не пустопорожня цікавість: якщо на платформі базувалися не військові Пакса, я не хотів підривати вибухівку, яку сам і заклав. Повстанці, з якими я воював контрактником на Крижаному Пазурі, обрали бомби своєю зброєю й підривали їх у селах, казармах Місцевої гвардії, у снігомобілях та катерах, застосовуючи їх як проти цивільних, так і військових. Я завжди вважав, що так можуть чинити тільки боягузи й негідники. Бомбам байдуже, хто перебуває біля них, і вбивають вони як безневинних людей, так і ворогів. Я розумів, що зараз не найкраща ситуація для такого моралізування, але сподівався, що закладені мною заряди підпалять лише літальні апарати, проте для цього мені потрібна була цілковита впевненість, що інакше ніяк. Чоловіки на цій платформі, а можливо, й жінки чи навіть діти, нічого поганого нам не зробили.