— Що цікаво, — промовив лейтенант, завершуючи свою оповідь, — це те, яким робом той дивак намагався втекти. На якомусь старому килимі-літуні часів Гегемонії.
Сон миттєво відлетів від де Сойї. Отець-капітан подивився на своїх супутників. Вони теж витріщились на нього.
— Повертайте, — скомандував де Сойя. — Ми летимо на цю платформу.
— І що сталося потім? — запитав де Сойя вп'яте.
Він зі своїми швейцарськими гвардійцями перебував у кабінеті коменданта платформи, розташованому на самому вершечку споруди, просто під чашею радара. За панорамним вікном сходили три неймовірні місяці.
Комендант, капітан океанського полку Пакса на ім'я Ч. Доббс Поул, мав надлишок ваги і нездоровий рум'янець, до того ж страшенно пітнів.
— Коли ми з'ясували, що цей тип не належить до жодної з рибальських груп, які були на платформі того вечора, лейтенант Беліус затримав його для подальшого допиту. Стандартна процедура, отче-капітане.
Де Сойя дивився на нього, не відводячи погляду.
— А потім?
Комендант облизав губи.
— А потім тому порушникові вдалося тимчасово втекти, отче-капітане. На верхніх містках він зчинив бійку та зіштовхнув лейтенанта Беліуса у воду.
— Лейтенанта врятували?
— Ні, отче-капітане. Найімовірніше, він потонув. Хоча тієї ночі і райдужні акули дуже активізувалися...
— Опишіть чоловіка, якого ви затримали, а потім упустили, — перебив його де Сойя, зробивши наголос на слові «упустили».
— Молодий чоловік, отче-капітане, десь років двадцяти п'яти, стандартних. Високий. Атлетичний такий хлопець.
— Ви бачили його на власні очі?
— Так, отче-капітане. Я був на містках разом із лейтенантом Беліусом і морським стрільцем Аментом, коли цей хлопець вирвався і перекинув Беліуса через загорожу.
— І втік від вас та стрільця, — підсумував де Сойя. — Хоча у вас обох була зброя, а цей хлопець... Ви надягли на нього кайданки?
— Так, отче-капітане, — Поул витер лоба мокрющим носовичком.
— Ви помітили щось незвичайне в цьому юнакові? Щось, чого ви не внесли до вашого... гм... дуже лаконічного рапорту командуванню?
Комендант відклав носовичок убік, а тоді знову схопив його, аби витерти шию.
— Ні, отче-капітане... Хоча... Під час сутички светр отого молодика трохи розірвався, спереду. І я помітив... помітив, що він був не такий... не такий, як ми з вами, отче-капітане.
Де Сойя запитально вигнув брову.
— Я маю на увазі, що він не належав хресту, — квапливо пояснив Поул. — На ньому не було хрестоформи. Звісно, тоді я не звернув на це уваги. Більшість тубольців-браконьєрів не мають хрестоформи. Якби вони її мали, то не були б браконьєрами, хіба не так?
Де Сойя проігнорував це запитання. Вимірюючи кроками кімнату перед носом капітана, що сидів, обливаючись потом, він спитав:
— Отже, цей чоловік зістрибнув з містка і втік?
— Не втік, сер, — заперечив Поул. — Просто кинувся до цього летючого... як там його... мабуть, сховав його там раніше. Я, звісно, забив тривогу! Увесь гарнізон підхопився, так як ото ми відпрацьовували на навчаннях.
— Але цей чоловік підняв... як там його... у повітря? І покинув платформу?
— Так, — відказав комендант, витираючи піт над бровами і, вочевидь, міркуючи про своє майбутнє. Чи про його відсутність. — Але тільки на якусь хвилину. Ми побачили його на радарі, а потім крізь окуляри нічного бачення. Ця... ганчірка... могла літати, так, але коли ми відкрили по ній вогонь, вона спікірувала назад на платформу...
— З якої висоти, капітане Поул?
— З якої висоти? — комендант наморщив мокрі брови. — Гадаю, десь двадцять п'ять-тридцять метрів над морем. Врівень із головною палубою. Він летів просто на нас, отче-капітане. Наче збирався кинути бомбу з тієї летючої ганчірки. Та він так і зробив, певним чином... Я хочу сказати, ті заряди, що він встановив, вибухнули саме тоді. Я перелякався до всирачки... перепрошую, отче.
— Продовжуйте, — сказав де Сойя.
Він подивився на Ґреґоріуса. Той стояв по стійці «вільно» за спиною коменданта. Вираз сержантового обличчя свідчив, що він хоч зараз радо накине зашморг на шию Поула.
— Це був справжній вибух, сер. Команди пожежників побігли в напрямку вибуху, але морський стрілець Амент, ще кілька вартових і я залишились на своєму посту біля північного переходу...
— Похвально, — пробурмотів де Сойя, не приховуючи іронії. — Продовжуйте.
— Але, отче-капітане, це все, — затинаючись, вимовив мокрий як хлющ гладун.
— Ви віддали наказ стріляти в того чоловіка, коли він злетів?
— Так... так, сер.
— І всі вартові вистрелили водночас... за вашою командою?
— Т-так, — проказав комендант невпевнено, намагаючись пригадати, — гадаю, всі. На палубі було шестеро вартових, крім Амента та... та мене...
— І ви також вистрелили? — продовжував де Сойя.
— Ну... так... на станцію напали. Посадкова палуба палала. А цей терорист летів просто на нас, і тільки Господь Бог знає, що в нього ще було із собою!
Де Сойя кивнув, але було видно, що відповідь його не переконала.
— Ви бачили на килимі-літуні ще щось чи когось, окрім цього нападника?
— Начебто ні, — сказав Поул. — Але ж було темно.
Де Сойя подивився за вікно, на місяці, що саме сходили. Крізь шибки у кімнату лилось яскраве помаранчеве світло.
— Тієї ночі на небі були місяці, капітане?
Поул облизав губи, наче відчуваючи спокусу збрехати. Він знав, що де Сойя та його люди вже допитали морського стрільця Амента та інших, і де Сойя знав, що він про це знає.
— Вони тільки-но зійшли, — промимрив він нарешті.
— Отже, кількість світла була приблизно така, як зараз? — провадив далі де Сойя.
— Так...
— Але ви не бачили ще когось чи чогось на цьому літальному пристрої, капітане? Пакунок? Ранець? Щось, що можна було б інтерпретувати як бомбу?
— Ні! — вигукнув Поул, дозволивши на мить роздратуванню взяти гору над переляком. — Але для того, аби висадити в повітря два наші патрульні екранольоти і три топтери, вистачило жменьки пластикової вибухівки, отче-капітане!
— Певна річ, — погодився де Сойя. Наблизившись до сліпучо освітленого вікна, він запитав: — Семеро вартових, разом із морським стрільцем Аментом, були озброєні флешетними пістолетами, капітане?
— Так.
— У вас також був флешетний пістолет?
— Так.
— І всі заряди влучили в підозрюваного?
Поул, вагаючись, відповів:
— Гадаю, більшість зарядів мусили влучити.
— А результат ви побачили? — неголосно запитав де Сойя.
— Того негідника розірвало на шматки... сер, — тявкнув Поул, знову піддавшись роздратуванню. — Я бачив, як ці шматки розліталися повітрям — наче від вентилятора відскакувало пташине лайно! Тоді він упав... сер... Ні, спочатку він іще летів на цьому дурнуватому килимі, наче хтось його тягнув на мотузці... сер! А потім впав у море біля пілона Л-3. Райдужні акули розпочали вечеряти вже за десять секунд.
— Тобто тіла ви не витягли? — запитав де Сойя.
Поул подивився на нього з викликом:
— Ні, ми витягли його, отче-капітане. Я послав Амента й Клімера стягти докупи все, що залишилося, гаками, баграми та сіттю. Але вже після того, як ми загасили пожежу і я переконався, що станція у безпеці.
Капітан Поул почувався зараз трохи впевненіше, бо й сам повірив у те, що діяв правильно.
Де Сойя кивнув.
— А де це тіло зараз, капітане?
Комендант склав дашком пухкі пальці. Вони вже майже не тремтіли.
— Ми його поховали. У морі, звісно... Наступного ранку, за тим доком, що з півдня. Злетілася ціла колонія райдужних акул, ми ще й собі на обід кілька підстрелили.
— Але ви переконані, що це було тіло саме того підозрюваного, якого ви заарештували раніше?
Крихітні очиці ще більше звузились, перетворившись на свердлики.
— Ну... те, що від нього залишилось! Це був звичайнісінький браконьєр! Такі речі тут, на цій величезній фіолетовій калюжі, відбуваються постійно, отче-капітане!