— А браконьєри на вашій величезній фіолетовій калюжі постійно використовують старовинні електромагнітні килими-літуни?
Обличчя коменданта вмить скам'яніло.
— Оце казна-що, то був...?
— У вашому рапорті ви не згадуєте про килим, капітане.
Поул здвигнув плечима.
— Не думав, що це важливо.
Де Сойя кивнув.
— А тепер ви стверджуєте, що... казна-що... продовжувало рухатись? Перелетіло палубу та підвісні містки і зникло в морі? Само?
— Так, — сказав капітан Поул, із зусиллям випростовуючись у кріслі й розправляючи зім'ятий формений одяг.
Де Сойя наблизився до нього.
— Морський стрілець Амент стверджує протилежне, капітане. За його словами, килим витягли з води, вимкнули, а тоді ви забрали його собі. Це так?
— Ні! — очиці коменданта швидко оббігли всіх: де Сойю, Ґреґоріуса, Спраула, Кі, Реттіґа, а тоді знову втупились у де Сойю. — Я ніколи не бачив цієї штуки після того, як вона від нас полетіла! Амент бреше!
Де Сойя зробив знак Ґреґоріус, а Поулу сказав:
— Такий старовинний та ще й справний артефакт коштує купу грошей, навіть на Морі Безкрайому, чи не так, капітане?
— Звідки мені знати! — видушив із себе Поул, не відриваючи погляду від Ґреґоріуса. Сержант наблизився до особистого сейфа коменданта, масивного, сталевого. Сейф був зачинений. — Я навіть не здогадувався, що то за довбана штуковина, — додав Поул.
Де Сойя стояв біля вікна. Найбільший із місяців заполонив собою весь східний небосхил. Арка порталу чітко вирізнялася на тлі місяця.
— Ця штуковина — це килим-літун, — неголосно, майже пошепки, вимовив він. — І відображається він на радарі саме так, як ми колись бачили в місці, що зветься Долиною Гробниць часу, — він кивнув сержантові Ґреґоріусу.
Сержант швейцарської гвардії розчахнув сталеві дверцята одним ударом свого могутнього кулака. Запустивши руку всередину, він змахнув на підлогу коробки, папери й пачки грошей і витяг акуратно згорнутий килим. Відтак поклав його на письмовий стіл.
— Заарештуйте цю людину й заберіть геть з моїх очей, — неголосно промовив де Сойя.
Лейтенант Спраул і капрал Кі потягли коменданта, що протестував й опирався, геть із кабінету.
Де Сойя та Ґреґоріус розгорнули на столі килим-літун. Літальні ниті старовинного килима все ще виблискували золотом у місячних променях. Де Сойя торкнувся переднього краю килима, відчуваючи під пальцями розпори, там, де металеві стрілки протяли тканину. На килимі скрізь була кров, вона зачорнила візерунки, від чого ті потьмяніли. На тильному боці килима поміж вузликів заплутались якісь частинки, що могли бути частками людської плоті.
Де Сойя подивився на Ґреґоріуса.
— Ви колись читали, сержанте, довгу поему, яку називають «Піснями»?
— «Піснями», сер? Ні... я взагалі не надто охочий до книжок. А крім того, хіба ця книжка не в списку заборонених, сер?
— Саме так, сержанте, — сказав отець-капітан де Сойя.
Він відійшов від закривавленого килима і подивився на місяці, що мандрували небосхилом угору, а тоді глянув на чорний силует арки. Нарешті я маю шматочок пазла, і коли складеться вся картинка, ти потрапиш мені до рук, дівчинко.
— Так, вона в списку заборонених, сержанте, — повторив він, тоді стрімко розвернувся і попрямував до дверей, жестом показавши Реттіґові згорнути килим і прихопити його із собою. — Ходімо, — проказав він, і голос де Сойї пролунав так енергійно, наче й не було тижнів утоми та сумнівів. — У нас багато роботи.
33
Коли я згадую ті двадцять хвилин, що пробув у величезній, яскраво освітленій кают-компанії, то наче переношуся до тих сновидінь, що рано чи пізно приходять до кожного з нас: наче ти опинився в якомусь місці зі свого минулого, але не можеш збагнути, ані що ти тут робиш, ані що це за люди довкола. Коли лейтенант і двоє вартових завели мене в кімнату, усе в ній здалося знайомим, наче у згадуваному нічному кошмарі, і так само, як у кошмарі, — трохи нереальним. Знайомим, бо добрий шмат моїх двадцяти семи років минув у мисливських таборах, солдатських кубриках, у барах при казино та в камбузах старезних барж. Мені були звичні такі чоловічі товариства, навіть надто звичні; я кажу «надто», бо той дух, що його я відразу відчув у цій кімнаті — дух вихваляння та випендрювання, дух спітнілої нервозності міських мешканців, котрі вже й самі шкодують, що встряли в авантюру, яка в місті видавалася їм справжньою чоловічою пригодою, — встиг уже давно набриднути. Але тепер на всьому цьому добре знайомому лежав ще й наліт чогось чужого: недоладність своєрідної говірки, ледь помітна різниця в одязі, вбивчий сморід сигарет, а ще розуміння того, що я водномить викажу себе, щойно мова зайде про їхні гроші чи звички або навіть коли хтось просто заговорить до мене.
На найдальшому столі я помітив велику кавоварку — цим усі кубрики схожі одне на одного — і, намагаючись поводитися розкуто, неквапливо попрямував до неї. Знайшов відносно чисте горнятко і набурив собі кави по вінця. Я бачив, що лейтенант і його люди спостерігають за мною. Коли їм нарешті здалося, що я тут свій, вони розвернулись і вийшли з кімнати. Я відсьорбнув того огидного на смак пійла, помітивши побіжно, що попри ураган емоцій руки в мене не трусяться, і спробував вирішити, що робити далі.
Як не дивно, зброя все ще була при мені — ніж у піхвах і пістолет. А ще — радіопередавач. Я будь-якої миті міг підірвати закладену вибухівку і, скориставшись панікою, спробувати дістатися килима-літуна. Тепер, коли я побачив патрулі Пакса, я переконався, що без диверсії не обійтись, інакше пліт не зможе проминути платформи непоміченим. Я наблизився до вікна, що виходило в той бік, який ми вважали північчю; проте міг бачити крізь нього і «східний» небокрай, що вже світився, бо ось-ось мали з'явитися місяці. Арку порталу можна було роздивитися неозброєним оком. Смикнувши раму, я переконався, що вікно або замкнене, хоч я й не бачив ручки чи чогось такого, або взагалі забите цвяхами. Десь за метр під вікном я запримітив гофрований сталевий дах іншого модуля, але дістатися туди не міг.
— Ти з якої групи, синку?
Я швидко розвернувся. Відокремившись від сусідньої групи, до мене підійшло п'ятеро чоловіків, а звертався найкоротший і найгладкіший із них. Чоловік був одягнений як на вилазку: картата фланелева сорочка, брезентові штани, брезентовий жилет, чимось схожий на мій, і на поясі ніж, аби патрати рибу. Тепер я зрозумів, що паксівський патруль міг помітити в мене на поясі ніж у піхвах, але не звернути на це уваги, оскільки тут всі були з такими.
Цей чолов'яга теж говорив з акцентом, але не таким, як вартові на палубі. Рибалки, нагадав я собі, були, найімовірніше, з інших планет, тому мій чужинський акцент не мав би їх нашорошити.
— Клінґмана, — сказав я, зробивши ще ковток кави зі смаком намулу.
Із патрулем це ім'я начебто спрацювало.
А з цими чоловіками — ні. Вони якусь мить дивилися один на одного, а тоді черевань заговорив знову:
— Ні, хлопче, це ми з групи Клінґмана. З ним прибули аж із Сент-Терез, на підводних крилах. Тебе на нашому судні не було. Що це за ігри в тебе?
— Жодної гри, — всміхнувся я. — Я мав бути з цією групою, але запізнився на катер у Сент-Терез. Тому прибув сюди з групою Оттера.
І знову не спрацювало. П'ятірка перемовлялась між собою. Декілька разів я розчув слово «браконьєр». Двоє чоловіків відокремилися від групи й попрямували до дверей. Товстун тицьнув у мене пухким пальцем.
— Я сидів отам за столом поруч із провідником групи Оттера. Він теж тебе раніше не бачив. Залишайся на місці, синку.
Саме цього я й не збирався робити. Я поставив горнятко на стіл і заперечив:
— Ні, це ви залишайтесь на місці. А я покличу сюди лейтенанта, аби з'ясувати, що тут до чого. Нікуди не йдіть.
Схоже, це збило гладуна з пантелику, тож він залишився стовбичити на місці, а я тим часом перетнув кімнату, у якій нараз запанувала тиша, відчинив двері і ступив на вузький місток.
Але йти не було куди. Праворуч, біля огорожі, двоє військових Пакса націлили на мене свої флешетні пушки, я навіть почув, як клацнули заміси. Із лівого боку до мене швидким кроком наближався той лейтенант, в якого я врізався раніше. З ним було двоє цивільних та опасистий паксівський капітан.