— Прокляття! — сказав я вголос, а в мікрофон прошепотів: — Мала, у мене проблеми. Мабуть, попався. Залишаю мікрофон увімкненим, ти все почуєш. Прямуйте до порталу. Не відповідай!
Зараз мені тільки не вистачало, аби хтось цвірінькав у вухо.
— От і добре! — сказав я, зробивши крок назустріч капітанові з простягнутою рукою, наче збираючись із ним поручкатися. — Саме вас я й шукав!
— Це він, — заволав один із двох рибалок. — Він не з нашої групи і не з групи Оттера. Це має бути один із тих клятих браконьєрів, про яких ви нас попереджали!
— У кайданки його, — сказав капітан лейтенантові, і перш ніж я встиг зробити щось розумне, вояки напосіли на мене ззаду, а щуплявий лейтенант миттєво замкнув на мені браслети. Кайданки були старомодні, металеві, але працювали як слід — схопили зап'ястки у мене на животі, та ще й так міцно, що я й поворухнути руками не міг.
Цієї миті до мене дійшло, що шпигун я кепський, а весь мій напад на платформу був приречений на провал. Паксівські вояки теж були не на висоті — товклися навколо, хоча мали б тримати дистанцію та не спускати мене з прицілу, доки не обшукають, а кайданки надягти вже після того, як роззброять. Втім, за кілька секунд вони цей недогляд, звісно ж, виправлять...
Я вирішив не давати їм цих кількох секунд. Піднявши догори закуті руки, я вхопив куцого капітана за сорочку і штовхнув на двох цивільних. Скориставшись гармидером і штовханиною, що зчинилися, я стрімко розвернувся, щосили копнув найближчого вояка в яйця, а іншого вхопив за ремінь гвинтівки, що звисала з плеча. Той загорлав і вчепився за зброю обома руками, а я чимдуж смикнув за ремінь — донизу й праворуч. Вояк пішов услід за своєю зброю, вмазався головою в стіну й осів на підлогу. Перший вартовий, якого я брикнув, усе ще стояв на колінах, тримаючись однією рукою за причандали. Проте іншою він спромігся вхопити мене за светр, і той розірвався аж донизу, а ще вартовий зірвав у мене з шиї окуляри нічного бачення. І тільки коли я копнув його ногою в горло, він осів на підлогу й затих.
Тим часом лейтенант видобув свій флешетний пістолет, але побачивши, що застрелити мене, не вбивши при цьому двох вартових за моєю спиною, йому не вдасться, стукнув мене руків'ям по голові.
Флешетні пістолети не такі вже й масивні. Цей тільки зчесав мені шкіру на голові та викресав іскри з очей. А ще — розлютив.
Я розвернувся й зацідив лейтенантові кулаком в обличчя. Він перекинувся через невисоку, десь до пояса, огорожу містка і, змахнувши руками, полетів униз. На мить усі завмерли на місці, було чутно тільки, як лементує лейтенант, аж поїси він не врізався у воду за двадцять п'ять метрів нижче.
Вірніше буде сказати, що завмерли всі, крім мене, бо я, не дочекавшись навіть, аби підошви лейтенантових берців зникли за бильцями, розвернувся, перестрибнув через вартового, котрий відпочивав на підлозі, розчахнув двері і заскочив назад до кают-компанії. Народ сунув мені назустріч, поспішаючи до вікон і дверей, аби подивитись, що там за рейвах зчинився, але всі розступилися, даючи мені дорогу, поки я мчав крізь них, наче форвард через супротивну команду, готовий будь-що дістатися воріт.
Я почув, яку мене за спиною з шумом розчинилися двері, а тоді хтось, чи капітан, чи один із вартових, загорлав:
— Лягай! З дороги! Стережись!
Відчуваючи лопатками тисячі стрілок із флешетної пушки, що ось-ось мали полетіти в моєму напрямку, я, не збавляючи темпу, заскочив на стіл і, сховавши обличчя в закуті руки, ще в польоті вгатив правим плечем у шибку вікна.
Стрибаючи, я встиг подумати: а якщо вікна зроблені з плексигласу? Або з небиткого скла? Тоді ця пригода закінчиться фарсом: я м'ячиком відскочу назад, до кімнати, а вартові мене або зрешетять, або спокійнісінько затримають. На такій платформі, як ця, було би доцільно поставити ударостійкі вікна. Але я торкався шибки кілька хвилин тому... на дотик було схоже на скло...
Це й було скло.
Я вдарився об гофрований сталевий дах і покотився ним униз, а скляні скалки із хрускотом падали на мене згори. Частину рами я прихопив із собою: уламки дерева і скла застрягли в жилеті та светрі, але я не став зупинятись й обтрушуватись. Дах скінчився. Що робити? Інстинкт підказував котитися далі, щезнути з очей хлопців із пушками, котрі ось-ось відкриють вогонь мені вслід, і шубовснути вниз, сподіваючись впасти на галерею поверхом нижче. Логіка веліла зупинитись і перевірити, що там унизу, а тоді вже перекочуватись через край. Пам'ять твердила, що з північного боку платформи немає жодних містків або галерей.
Я пішов на компроміс із собою, тобто скотився з даху, але вчепився за край і зазирнув кудись поміж пальцями, що ковзали сталевим листом, і черевиками, що гойдалися в повітрі. Палуби чи платформи піді мною не було, лише двадцять метрів повітря між моїми підошвами та фіолетовими хвилями. Місяці вже зійшли, і море мінилося живим світлом.
Я підтягнувся вгору, побачив вікно, крізь яке оце щойно пробив собі шлях, вартових, котрі товпилися біля нього, і прибрав голову саме тієї миті, коли один із них вистрелив. Хмара флешет пройшла трохи вище, за два чи три сантиметри над моїми напруженими пальцями, і я здригнувся, почувши, як гудуть, пролітаючи повз, тисячі сталевих голок, — наче розлючені бджоли. Внизу не було палуби, але я помітив трубу, діаметром сім-вісім сантиметрів, що тяглась горизонтально вздовж бокової стіни модуля. Між трубою та стіною виднівся вузенький просвіт, можливо, достатній, аби вхопитись за трубу пальцями... якщо вона витримає мене, якщо посмик не вивихне плечей, якщо руки в кайданках не зрадять, якщо... більше я не роздумував — я впав. Вдарився об трубу передпліччями, кайданки гримнулись об неї ж, але пальці вже приготувалися схопитись за трубу і таки схопились — вони хоч і ковзнули по ній, але втримали мою вагу.
Другий шквал флешет над моєю головою вщент розніс виступ даху і наробив із сотню дірок у зовнішній стіні. Крихти скла та сталі пролетіли повз мене в місячному світлі під акомпанемент криків і проклять згори. Я почув, як дах гримить під важкими кроками.
Я засмикався, намагаючись пересунутись ліворуч і розгойдатися. З-під рогу модуля визирав краєчок нижньої палуби, на три метри нижче від мене, до того ж метрів на чотири-п'ять східніше. Просування йшло страшенно повільно. Вивернуті плечі жахливо боліли, а пальці терпли, бо кровообіг практично припинився. У волоссі та в шкірі голови застрягли скляні скалки, кров заливала очі. Схоже, моїм переслідувачам вдасться дістатись краю даху скоріше, ніж я опинюся над палубою та зможу зістрибнути.
Раптом знову зчинився ґвалт, я почув прокляття, а секція даху, на якій я висів, просіла. Вочевидь, її сильно пошкодили залпом сталевих стрілок, а тупцювання по ній довершило справу. Я чув, як переслідувачі, чортихаючись, посунули назад, аби спробувати підібратись до краю даху в обхід.
Це дало додаткові вісім чи десять секунд, не більше, але мені їх вистачило, аби, перебираючи руками, дістатися кінця труби, гойднутися раз і ще раз, а на третьому махові відпустити руки й важко гепнутися на нижню палубу, вдарившись об перила так, що аж дух забило.
Часу лежати тут і відхекуватися в мене не було, тож я швидко перекотився під стіну модуля, де було темніше. Пролунало принаймні два постріли з флешетної зброї: перший промазав і скаламутив воду п'ятнадцятьма метрами нижче, а другий вцілив у край палуби — здалося, що туди водночас забили сотню цвяхів. Я схопився на ноги й побіг, пірнаючи під низькі балки та намагаючись знайти шлях у плутаниці тіней. Над головою прогриміли чиїсь кроки. Мої переслідувачі мали перевагу: вони знали розташування цих палуб і переходів; але тільки я знав, куди прямую.
А прямував я до найнижчої палуби, до її східного боку, де був захований килим, але з технічної палуби, на якій я опинився наразі, вела тільки одна довга підвісна галерея, у північний і південний напрямки. Пробігши під головною платформою і сподіваючись, що вже порівнявся зі східною палубою, я перемахнув на опорну балку, десь сантиметрів шість завширшки, і, смикаючи праворуч і ліворуч скутими руками, аби втримати рівновагу, перетнув відкрите місце до наступного вертикального стовпа. Я повторив цей маневр кілька разів, переміщаючись, коли балка закінчувалась, то в південному, то в північному напрямках, але мені щоразу вдавалося натрапити на ще одну балку, яка вела на схід.