Я чув, як грюкають люки, як важко гупають кроки на переходах під головною палубою, але таки дістався східної палуби першим. Я перестрибнув на неї, метнувся до килима, залишеного прив'язаним до стовпа, розгорнув його, приклав долоню до літальних узорів і піднявся в повітря. Я саме перелітав через огорожу, коли нагорі відкрився люк, звідки вели на палубу довгі сходи. Я розпростерся на килимі, аби мій силует був якомога малопомітнішим на тлі місяців чи сяйливих хвиль, а руками в кайданках узявся незграбно натискати на потрібні візерунки.
Я хотів уже рвонути просто на північ, коли збагнув, що це було би помилкою. Флешетні пістолети можуть вразити ціль хіба що до шістдесяти-сімдесяти метрів, але у когось на платформі, певна річ, знайдеться плазмова гвинтівка чи щось подібне. Наразі вся увага переслідувачів зосередилась на східному кінці платформи. Тож найкращим шансом для мене було спробувати втекти на захід чи південь.
Заклавши віраж ліворуч, я пролетів під підпорами і шугнув просто над хвилями, перескакуючи через гребні й тримаючи курс на захід під прикриттям платформи. У мою сторону виступала тільки одна палуба, та, на яку я впав, і я бачив, що на її північній частині не було нікого. А тоді я роздивився, що не було й самого північного виступу, бо він був зрешечений хмарою сталевих стрілок і навряд чи міг тепер витримати людину. Я пролетів під ним, продовжуючи рухатись на захід. Верхніми переходами застукали підбори, але навіть якби хтось помітив мене, він би не зміг прицілитись, бо я був прикритий переплетінням пілонів і ферм.
Я вилетів з-під платформи, але тримався у її затінку, чорному в яскравому світлі місяців, тримався за якісь міліметри над верхівками хвиль, так, аби могутні океанські вали були поміж мною та західним боком платформи. Я відлетів уже на п'ятдесят чи шістдесят метрів і був готовий полегшено зітхнути, коли раптом почув хлюпання й кахикання в кількох метрах праворуч, просто за наступною хвилею.
Я миттю здогадався, що це... хто це. Лейтенант, якого я вгатив кулаком і відправив за борт. Я хотів летіти собі далі. Наразі платформа за моєю спиною поринула в хаос — усі галасують, хтось стріляє з північного боку, ще більше криків на східному виступі, звідки я втік, але мене, схоже, ніхто не бачить. Оцей плавець вдарив мене руків'ям пістолета по голові і застрелив би, не вагаючись, якби йому не заважали приятелі. Те, що лейтенанта віднесло течією від платформи, було його проблемою; я тут нічим не міг зарадити.
Хоча я міг би скинути його на підніжжя платформи, можливо, на одну з ферм. Мені вдалося втекти звідти, отже, можу зробити це ще раз. Цей хлопець просто виконував свої обов'язки. Він не заслуговує через це смерті.
Зізнаюся, що я ненавиджу в такі моменти своє сумління, хоча воно проявляється в мені нечасто.
Я зупинив килим-літун над хвилями. Я все ще лежав долічерева, притиснувшись до килима обличчям і плечима, аби мене не помітили горлопани з платформи. Тепер я звісився через правий край килима, щоб розшукати того потопельника.
І тоді я побачив риб. Спинні плавці у них були наче в акул Старої Землі, голограми яких мені доводилось бачити, чи у шаблеспинів-канібалів, що водяться на Гіперіоні в Південному морі. При яскравому місячному світлі я зміг роздивитися риб як слід: їхні тіла, від подвійних плавців і до видовжених, переливалися всіма кольорами райдуги. Риби сягали до трьох метрів завдовжки і рухалися як справжні хижаки, потужно вдаряючи хвостами та виблискуючи білими зубами.
Прослідкувавши рух однієї з цих вбивчих красунь, я побачив і лейтенанта. Він борсався у хвилях, намагаючись тримати голову над водою, і повертався в різні боки, щоб оборонитися від хижаків. Раз у раз котрась із рибин робила випад у його бік, лейтенант відганяв її, стараючись вцілити берцем їй по голові чи по плавцю. Рибина клацала зубами і задкувала, а на її місце підпливали інші. Коло все стискалося, а паксівський офіцер вибивався із сил.
— Чорт забирай, — вирвалось у мене. Я розумів, що залишити його тут просто не зможу.
Перш за все я відімкнув поле-відхилювач. Це поле малого радіусу дії відхиляє вітер на високих швидкостях і захищає пасажирів килима, особливо дітей, від небезпеки бути звіяним з нього. Якщо я збираюся затягти цього напівпотопельника на килим, то треба зробити так, аби мені не довелось боротися ще й з електромагнітним полем. Відтак я спрямував килим донизу і, зробивши широку дугу, зупинився над тим місцем, де я бачив лейтенанта востаннє.
Але чоловіка там не було. Він пішов під воду. Я хотів уже за ним пірнати, а тоді помітив серед хвиль бліді абриси його рук. Акулоподібні тварюки підібралися вже дуже близько, але цієї миті ще не атакували. Можливо, їх сполохала тінь від килима-літуна.
Я запхав у воду закуті в кайданки руки і, намацавши правий зап'ясток лейтенанта, потягнув його нагору. Це зусилля заледве не скинуло мене з килима, але я відкинувся назад, віднайшов рівновагу і висмикнув чоловіка на достатню висоту, аби схопити його ззаду за пояс і затягти на килим-літун. Він кашляв і задихався, був блідий і замерзлий, але, вивергнувши з себе зайву морську водичку, почав дихати більш-менш нормально. Це мене порадувало: я не був певен, що моє людинолюбство сягає аж настільки, аби робити штучне дихання з рота в рот. Пересвідчившись, що від краю килима він лежить достатньо далеко, аби жодна рибина, стрибнувши вгору, не могла відтяти йому ноги, я зосередився на керуванні. Я спрямував килим назад до платформи, беручи трохи вгору, після чого намацав у жилеті пульт і набрав код активації вибухівки, закладеної на палубах зі скімерами та топтерами. Ми наблизимося до платформи з півдня, я переконаюся, що на палубах немає людей, тоді натисну на кнопку, код спрацює, а неминуча паніка після вибуху дасть мені змогу облетіти платформу й скинути лейтенанта на перше-ліпше сухе місце, яке мені трапиться із західного боку.
Я повернувся подивитись, чи чоловік ще дихає, і встиг краєм ока помітити, що лейтенант стоїть на одному коліні, стискаючи у руці щось блискуче...
...він вдарив мене ножем у серце.
Точніше сказати, вдарив би, якби я не смикнувся в ту долю секунди, поки ніж протинав мій жилет, светр і плоть... Коротке лезо розпороло мені бік і ввіткнулося в ребро. Тієї миті я відчув не стільки біль, скільки шок, щось схоже на удар електричним струмом. Я хапнув відкритим ротом повітря і вчепився йому в зап'ясток. Лезо знову націлилось на мене, цього разу вище, а мої руки, слизькі від морської води та моєї власної крові, ковзнули вздовж його зап'ястка. Єдине, що мені вдалося зробити, це смикнути його руку вниз, коли лейтенант спробував ударити мене ще раз, націлюючись у те ж ребро. Він точно цього разу проштрикнув би мені серце, але я наліг на його руку своєю вагою, а крім того, лейтенанту заважав ще й металевий ланцюжок, що з'єднував браслети моїх наручників. І все одно я відчув, як лезо знову входить мені в бік, відтак хитнувся назад, намагаючись утриматися на килимі-літуні, що підіймався вгору.
Краєм вуха я чув вибухи у себе за спиною: мабуть, лезо натиснуло на кнопку на передавачі. Я не обертався, намагаючись втримати рівновагу, широко розставивши ноги. Килим продовжував набирати висоту — ми вже піднялися над хвилями на сім чи вісім метрів і підіймалися ще вище.
Лейтенант, теж напівзігнувшись, схопився на ноги, взявши стійку людини, звичної до вуличних бійок. Я завжди ненавидів холодну зброю. Мені доводилось білувати звіра та патрати рибу. Але навіть коли я служив у гвардії, то не розумів, як людина може вчиняти так з іншою людиною, та ще й на короткій дистанції. Десь на поясі у мене теліпався ніж, але я знав, що лейтенанту я не рівня. Єдиним шансом для мене було вихопити з кобури автоматичний пістолет, але це не було так просто: пістолет висів на моєму лівому стегні, обернений дулом назад, що зручно для перехресного вихоплювання. Але для цього мені потрібні були дві руки, аби відкинути полу жилета, розстібнути кобуру, витягти зброю та прицілитися...