Він вдарив ножем у горизонтальний площині, зліва направо. Я відскочив аж на край килима, але трохи запізнився — гостре коротке лезо глибоко протяло праву руку, якою я тягнувся за зброєю. Від болю я аж скрикнув. Лейтенант вишкірив лискучі від морської води зуби. Усе ще стоячи на напівзігнутих ногах, розуміючи, що мені нема куди відступати, він рушив на півкроку вперед і зробив випад ножем, спрямовуючи його догори, по дузі, що мала закінчитись у мене в животі й випустити з нього тельбухи.
Коли він вдарив мене по руці, я саме розвертався праворуч, тепер я продовжив цей рух і, відштовхнувшись від килима-літуна, що набирав висоту, зробив класичний стрибок у воду з десяти метрів, протявши хвилі витягнутими перед собою руками в кайданках. Океан був солоний і темний. Я не встиг набрати повітря і якусь жахливу мить взагалі не знав, де дно, а де — поверхня. Потім я побачив заграву від трьох місяців і поплив на світло. Моя голова зринула поверх води, і я побачив лейтенанта. Килим наближався до платформи і підіймався вгору, наразі він був уже в двадцяти п'яти метрах над рівнем моря. Лейтенант продовжував тримати бойову стійку, наче чекав, що я знову з'явлюся на килимі, а він доведе тепер бій до кінця.
Повернутися на килим я не міг, але хотів завершити наш бій. Намацавши під водою пістолет, я розстібнув кобуру, витяг зброю і спробував перевернутися на спину, аби хоч сяк-так прицілитися з тої чортової штуки. Ціль віддалялася від мене, підіймаючись усе вище і вище, але я ще бачив силует лейтенанта на тлі неймовірного місяця, тож спробував навести на нього пістолет.
Лейтенант нарешті перестав виглядати мене і розвернувся до платформи. І тут хлопці відкрили пальбу. Випередили мене на секунду чи дві. Не знаю, чи вцілив би я його на такій відстані... сумніваюся. Вони ж не могли не влучити.
Принаймні три рої сталевих стрілок вдарили в нього водночас, і лейтенант полетів із килима-літуна униз, наче кошик з білизною для прання. Крізь дірки у його тілі просвічував місяць. Секундою пізніше одна райдужна акулоподібна рибка промчала повз мене: вона так поспішала дістатися до хмари кривавого корму, на яку перетворився лейтенант Пакса, що буквально відштовхнула мене вбік.
Я ще з секунду постояв у воді стовпчиком, проводжаючи очима килим-літун, поки хтось із платформи не вхопив його. Мене до самого кінця не полишала якась дитяча мрія, що килим от-от розвернеться, підлетить до мене і, вихопивши з океанічних обіймів, віднесе на пліт, який наразі мав перебувати за кілометр чи два на північ. Я зріднився з ним і з легендою, втіленням якої він був, тому ця розлука озвалася пекучим болем у грудях. Мені і без того було так хижо, що далі нікуди. Від солоної води рани вогнем пекли, крім того, я ще й тої води наковтався. Мене нудило, проте я продовжував триматися на поверхні, виставивши над хвилями голову та плечі й стискаючи двома руками пістолет.
Якщо я збирався рятуватися вплав, мені потрібно було перестрелити ланцюжок, що з'єднував браслети. Але яким чином? Ланцюжок був завтовшки з половину мого зап'ястка. Як я не викручувався, мені не вдалося розвернути пістолет так, аби куля поцілила в нього.
Тим часом спинні плавці завершили своє бенкетування. Я знав, що у мене з ран тече кров. Моя солона кров у солоний океан тече в першу чергу з порізів на боці й передпліччі. Якщо ці рибини схожі на акул або шаблеспинів, то здатні відчути кров за багато кілометрів... Єдиний мій шанс полягав у тому, аби допливти до платформи, застреливши принагідно кількох найзахланніших рибин, а тоді спробувати видряпатись на один із пілонів і покликати на допомогу. Отакий шанс.
Я перевернувся на живіт і, працюючи ногами, поплив на північ, у відкритий океан. Сьогодні я вже погостював на цій платформі. І мені цього вистачило.
34
Я ще ніколи не пробував плисти зі скутими спереду руками і дуже сподіваюся, що мені більше ніколи не доведеться цього повторювати. Тільки високий вміст солі в океані цього світу тримав мене на плаву, у той час як я брикався, плив, вертівся та відштовхувався від води, прямуючи на північ. Я не мав жодної надії дістатися плоту. Течія посилювалася принаймні за кілометр на північ від платформи, і наш план полягав у тому, аби втримувати пліт якомога далі від конструкції, не полишаючи течії ріки, що пролягала серед океану.
Усього через декілька хвилин райдужні акули знову почали своє кружляння. Їхнє начебто електричне різноколірне мерехтіння просвічувало крізь хвилі, тож коли одна із них кинулася в атаку, я припинив плавбу і, вивернувшись, копнув її в голову точнісінько так само, як це робив покійний лейтенант. Це ніби спрацювало. Риби були, безсумнівно, страшні, але й дурні — вони нападали поодинці, так ніби між ними існувала якась узгоджена послідовність у здобутті харчу, — відтак я бив їх у морди по черзі. Але цей процес виснажував. Саме перед першим нападом райдужної акули я почав знімати свої черевики, позаяк важка шкіра тягнула мене вниз, але думка про те, що мені доведеться босоніж копати ці ікласті кулеподібні голови, змусила зоставатися у черевиках якомога довше. Невдовзі я також зрозумів, що не зможу плисти з пістолетом у руках. Під час своїх атак шаблеспинні тварюки пірнали і нападали вже знизу. Такі напади, здавалося, належали до їхніх улюблених, і я сумнівався, чи буде якась користь від кулі зі старовинної зброї крізь один чи два метри води. Врешті-решт я встромив пістолет у кобуру, хоча незабаром зрозумів, що мені краще було б його викинути.
Плаваючи та звиваючись, аби тримати в полі зору спинні плавці рибин, я нарешті скинув черевики, і вони зникли в глибині. Під час наступної атаки акули я вгатив ногою сильніше і відчув, що її шкіра шорстка, ніби наждачний папір. Акула клацнула зубами біля моєї босої ноги і, промахнувшись, знову почала кружляти. Так я плив на північ, тримаючись на плаву, брикаючись, чортихаючись, зупиняючись через кожні кілька метрів, аби роззирнутись і приготуватись до наступного нападу. Якби яскраві місяці не відбивалися на блискучих спинах цих тварюк, якась із них уже б давно затягла мене вглиб. Хай там як, але невдовзі я дійшов до краю: був виснажений настільки, що не міг плисти далі. Усе, на що я був здатен, це лежати на спині, ковтати повітря та підтягувати ноги щоразу, коли бачив наближення акули.
Тим часом рани розболілися не на жарт. Здавалось, у мене в боці, де вздовж ребер був найбільший поріз, розгоряється пожежа, а увесь бік заціпенів. Я був упевнений, що мої рани кровоточать під водою, тож коли акули на якийсь час опинилися достатньо далеко, я зміг хоч на мить відволіктись від них і притиснути до рани долоні. Вони були червоні. Значно червоніші за фіолетове море, що у світлі величезного місяця побагряніло. Я відчував, що знемагаю, а тоді прийшло усвідомлення, що мені, мабуть, доведеться померти від втрати крові. Вода теплішала, так ніби моя кров нагрівала її до приємної температури, і з кожною хвилиною зростала спокуса зануритися у цю заспокійливу теплінь.
Я визнаю, що кожного разу, коли океанська хвиля підіймала мене, я знову й знову роззирався у пошуках плота, продовжуючи сподіватись на чудо. Але, крім води, не бачив нічого. Якась частка мене раділа з того — можливо, пліт уже пройшов крізь портал. Його ж начебто не повинні були перехопити. В усякому разі я не не бачив ані гідропланів, ані топтерів, та й платформа на півдні виглядала щоразу меншою плямою світла. Мабуть, тепер, коли пліт щасливо вирвався, я міг надіятись тільки на те, що мене знайде і підбере пошуковий топтер. Але навіть думка про такий порятунок мене не тішила — я вже мав сьогодні досвід перебування на їхній платформі. Я плив на спині, крутячи головою навсібіч, аби не випускати з поля зору райдужних акул, і в такий спосіб просувався на північ, підіймаючись із кожним могутнім видихом фіолетового океану й падаючи у широкі провалля з кожним його вдихом. Я перевернувся на живіт і намагався відштовхуватися сильніше, тримаючи руки просто перед собою, але з'ясувалося, що в такому положенні тримати голову над водою було значно складніше. Здавалось, що моя права рука кровоточила сильніше за ліву. Я підозрював, що лейтенантів ніж пошкодив сухожилля. Зрештою, плавбу довелося припинити і зосередитись лише на тому, аби триматись на поверхні. Я знову ліг на спину, стиснувши руки в кулаки і ледь-ледь рухаючи ногами, аби тримати над водою голову та плечі. Схоже, шаблеспинні монстри відчули мою слабкість. Вони почали наближатись, роззявивши пащі. Я підіймав ноги і хвицав ними, намагаючись влучити п'яткою в морди так, щоб вони не відчикрижили мені ноги, проте незабаром обдер ступні до крові. Запах свіжої крові ще більше розпалив акул. Їхні напади почастішали, а моя втома натомість лише зростала. Одна із рибин розпорола мою праву штанину від коліна до щиколотки, залишивши на нозі непогану відмітину, і, тріумфально махнувши хвостом, попливла собі геть.