— Ох, Роле, — сумно промовила дівчинка. — Варто мені було на якусь хвилю упустити тебе з очей, як дивись, що ти з собою зробив.
Слабкість знов охоплювала мене, а темрява — знову напливала. Я знав, що втратив багато крові. Мене кидало то в жар, то в холод.
— Пробач, — прошепотів я.
— Помовч, — різким рухом вона відкрила один із медпакетів. — Лежи спокійно.
— Ні, — наполягав я. — Я згодився на це, бо вважав, що буду твоїм захисником... боронитиму тебе. Пробач, — скрикнув я, коли Енея влила антисептичний сульфідний розчин просто в мою рану в боці.
Раніше мені доводилось тільки бачити чоловіків, котрі плачуть як на полі бою, а тепер я став одним із них. Якби під руками дівчини був тільки мій медпакет, я б помер упродовж кількох хвилин, а може, й секунд. Але, на щастя, це був великий пакет зі старовинного військового комплекту, який ми прихопили з корабля. Спочатку я побоювався, що термін придатності цих ліків і препаратів уже давно минув, але потім побачив, як на панелі пакета, що його Енея поклала мені на груди, замиготіли вогники. Деякі були зеленими, але більшість — жовті та червоні. Я знав, що це не дуже добре.
— Лежи спокійно, — прошепотіла Енея, відкриваючи пакет для зашивання ран. Вона приклала апарат до мого боку, і водномить стоніжка-«вишивальниця» заповзла в рану. Відчуття було не надто приємне: ця механічна істота прокладала собі шлях рваними краями рани, уприскуючи антибіотики та дезінфікуючи її, а тоді нараз звела всі свої «ніжки» докупи, створюючи таким робом міцний шов. Я скрикнув, а потім ще раз, коли Енея приклала другу стоніжку до моєї руки.
— Нам потрібно більше картриджів із плазмою, — сказала вона А. Беттіку, коли той вставляв два маленькі циліндрики у прилад для ін'єкцій. Я відчув, як запекло у стегні, коли плазма почала проникати у мій кровообіг.
— Ці чотири — все, що ми маємо, — відповів андроїд. Він наразі клопотав наді мною, намагаючись накласти на обличчя осмотичну маску. Чистий кисень почав надходити до моїх легенів.
— Чорт забирай, — скрикнула дівчинка, вводячи останні картриджі плазми. — Він втратив надто багато крові. Може впасти у глибокий шок.
Мені хотілось посперечатися з ними, пояснити, що мене обсипає то жаром, то холодом через холодне повітря, що зараз я почуваюся значно краще, але дихальна маска була щільно притиснута до мого рота, очей і носа, не даючи шансу на розмови. Мені почало ввижатися, що ми знову на кораблі, а я — захищений силовим полем. Чесно кажучи, моє обличчя було мокре не тільки від бризок.
Раптом я побачив у дівчинки в руках шприц з ультраморфієм і почав вириватися. Це вже занадто. Якщо мені судилося померти, то я хотів бути при тямі.
Енея знову поклала мою голову на заплічник. Вона зрозуміла, чому я вириваюся.
— Роле, — сказала дівчинка м'яко, — я хочу, аби ти вирубався. У тебе шок. Поки ти будеш непритомний, він минеться, — і шприц зашипів.
Я кілька секунд ще метався, ледь не плачучи од відчаю. Після стількох зусиль померти, не приходячи до тями! Чорт забирай, це нечесно... це неправильно...
Я прокинувся під яскравим сонцем і серед нестерпної спеки. Лише впродовж однієї миті я гадав, що ми все ще перебуваємо на Морі Безкрайому. Але щойно зібрав докупи всі свої сили, яких вистачило тільки на те, аби підняти голову, то побачив, що сонце тут зовсім інше — більше, гарячіше, — а колір неба значно блідішого відтінку блакитного. Пліт, здавалося, плив якимось бетонним каналом, і лише метр чи два відділяло нас від його країв. Я міг бачити тільки бетон, сонце та блакитне небо — і нічого більше.
— Лежи, — сказала Енея, знову вкладаючи мою голову та плечі на заплічник і пересуваючи мікротент так, аби голова була у затінку. Напевно, вони вже витягли саморобний морський якір.
Я спробував щось сказати, та в мене нічого не вийшло. Я облизав сухі губи — вони немов злиплися. Нарешті мені вдалося спитати:
— Як довго я був у відключці?
Енея дала мені сьорбнути з фляги, а потім відповіла:
— Біля тридцяти годин.
— Тридцять годин! — прошепотів я, хоча мені хотілося кричати.
Підійшов А. Беттік і, нахилившись, забрався до нас, у затінок під тентом.
— Із поверненням, пан-Ендіміоне.
— Де ми?
Відповіла Енея:
— Висновуючи з пустелі, сонця і зірок уночі, ми, майже напевно, на Хевроні. Схоже, ми пливемо якимсь акведуком. Саме зараз... але ти повинен це побачити, — вона трохи підтримала мене за плечі, аби я міг розгледіти хоч щось понад бетонним краєм каналу. Нічого, крім повітря і далеких пагорбів. — У цій частині акведука ми розташовані десь на висоті п'ятдесяти метрів, — промовила дівчинка, опускаючи мою голову назад на заплічник. — І отак останні п'ять чи шість кілометрів. Якби ж то хоч десь знайшовся вихід із цього акведука... — сумно промовила вона. — Ми ніде не бачили нікого живого... навіть стерв'ятника. Сподіваємося, що ми таки дістанемось якогось міста.
Я насупився, а коли поворухнувся, то відчув тупий біль у боці, та й рука не хотіла згинатися.
— Хеврон? Я вважав, що його...
— ...захопили Вигнанці, — закінчив за мене А. Беттік. — Так, ми чули про це. Це не має значення, сер. Ми попросимо медичної допомоги у Вигнанців навіть із більшим задоволенням, ніж у Пакса.
Я подивився на медпакет, що лежав поруч зі мною. Від нього до мого тіла тягнулися якісь трубки. Більшість вогників миготіли помаранчевим. Хорошого мало.
— Твої рани у доброму стані, — пояснила Енея. — Але ти втратив багато крові. Ми вже використали усі запаси плазми зі старого пакета, але цього замало. Крім того, ти, схоже, підхопив якусь інфекцію, з якою наші антибіотики загальної дії не можуть впоратися.
Це пояснювало жахливий жар, який я відчував у всьому тілі.
— Може, це якісь мікроорганізми з Моря Безкрайого, — сказав А. Беттік. — Медпакет не може їх діагностувати. Ми про це дізнаємось, коли доберемося до якоїсь лікарні. Хочеться вірити, що ця частина ріки донесе нас до єдиного великого міста на Хевроні...
— Нового Єрусалима, — прошепотів я.
— Так, — сказав андроїд. — Навіть після Падіння він не втратив своєї слави завдяки Синайському медичному центру.
Я почав було хитати головою, але зупинився, бо відчув біль і запаморочення.
— Але Вигнанці...
Енея провела вологою ганчіркою по моєму чолі.
— Головне — знайти для тебе допомогу, — сказала вона, — хоч від Вигнанців, хоч від будь-кого.
У моїх затуманених мізках почала виокреслюватись якась думка. Я чекав, поки вона сформується.
— На Хевроні не було... Мені здається, вони не мали...
— Ви маєте рацію, сер, — промовив А. Беттік. Він постукав по маленькій книжечці, яку тримав у руках. — Як вказано у Путівнику, Хеврон не був частиною ріки Тетіс, і навіть у часи розквіту Мережі погодився лише на єдиний портал у Новому Єрусалимі. Прибульцям не дозволялося покидати столицю. Місцеві мешканці дуже цінували свою автономність і незалежність.
Я дивився на стіни акведука, що пропливали повз. Раптом стіни акведука зникли, і тепер ми почали рухатись поміж високих дюн і випалених сонцем скель. Спека була нестерпна.
— Але у книжці, напевно, помилка, — сказала Енея, знову змочуючи мені чоло. — Портал був там... а ми зараз тут.
— Ви впевнені... що це... Хеврон? — пошепки запитав я.
Енея кивнула. А. Беттік показав мені комлоґ-браслет. Я зовсім забув про нього.
— Наш механічний друг має надійну зоряну карту, — сказав андроїд. — Ми на Хевроні і... я припускаю... нам лишилося кілька годин до Нового Єрусалима.
У цю мить мене пронизав біль, і хоч як я намагався цього не виказати, мені це не вдалося. Енея витягла шприц з ультраморфієм.
— Ні, — прохрипів я, зціпивши зуби.
— Це останній раз і ненадовго, — прошепотіла вона.
Почулося шипіння, тілом розтеклося блаженне заніміння. «Якщо Бог існує, — подумав я, — то він неперевершений знеболювач».
Коли я знову прокинувся, тіні вже подовшали, а ми перебували у затінку низенького будинку. А. Беттік ніс мене із плота. Кожен його крок спричиняв у мені болючі хвилі, проте я не зронив жодного звуку.