— Тієї останньої ночі на Гіперіоні я напився за компанію зі старим поетом і пообіцяв йому виконати певні завдання впродовж цієї подорожі, — сказав я.
— Які завдання? — спитала дівчинка, розмішуючи ложкою у моїй чашці якесь зелене желе.
— Та нічого особливого, — відповів я. — Захищати тебе й доставити додому, знайти Стару Землю і повернути її, аби він міг побачити домівку перед смертю...
Енея наче забула про желе. Її брови поповзли вгору.
— Тобто він доручив тобі повернути Стару Землю? Цікаво.
— Це ще не все, — вів далі я. — Між іншим, мені треба побалакати з Вигнанцями, знищити Пакс, повалити Церкву і, цитую, «з'ясувати, якого дідька треба ТехноКорду, та зупинити його».
Енея відклала ложку і витерла свої губи моєю серветкою.
— Це все?
— Не зовсім, — сказав я, відкидаючись на подушки. — Він також хотів, аби я захистив від Ктиря тебе зокрема і людство загалом.
— Тепер усе?
Я потер спітніле чоло здоровою лівою рукою.
— Гадаю, все. Принаймні це все, що я пам'ятаю. Я ж тобі казав, що був п'яний, — я подивився на дівчинку. — Як гадаєш, у мене виходить?
Енея змахнула тоненькими ручками.
— Непогано. Не забувай, що минуло лише кілька стандартних місяців... фактично менше трьох.
— Так, — промовив я, дивлячись крізь шибку на сонячні промені, що відбивались від високого цегляного будинку на тому боці вулиці. Вдалечині у надвечірньому світлі скелясті гори палали червоним. — Так, — продовжив я, відчувши, що мій голос утратив напругу й зробився якимось сірим. — Якщо йти за твоєю логікою, то я — ледь не герой, — я зітхнув і відсунув тацю з їжею. — Одного я не можу зрозуміти: яким чином, навіть попри весь отой рейвах, їхній радар на такій близькій відстані не виявив нашого плоту.
— А. Беттік вирубав його, — відповіла дівчинка, знову налягаючи на зелене желе.
— Що ти кажеш?
— А. Беттік підстрелив радарну тарілку. Із твоєї плазмової рушниці.
Енея доїла зелене місиво і поклала ложку на місце. Упродовж останнього тижня вона була нянькою, лікаркою, шефинею і прислужницею водночас.
— Пам'ятаю, він запевняв, що не може стріляти у людей, — здивувався я.
— Не може, — підтвердила Енея, домиваючи тацю та прибираючи її до найближчої шафки. — Я його питала. Він на це відказав, що йому ніхто не забороняв ціляти у стільки радарних тарілок, скільки йому заманеться. Тож він і поцілив. Ще до того, як ми виявили твоє місцеперебування і шубовснули по тебе у воду.
— Неймовірно. Це був постріл із відстані три-чотири кілометри, — здивувався я, — та ще й із плоту, який постійно хитається! Скільки пострілів він зробив?
— Один, — відповіла Енея. Вона дивилась на показники монітора над моєю головою.
Я присвиснув.
— Сподіваюся, мені ніколи не трапиться нагоди його розлютити, навіть на відстані.
— От коли станеш радарною тарілкою, тоді і будеш хвилюватися, — промовила дівчинка, підтикаючи чисте простирадло.
— А де він зараз?
Енея підійшла до вікна і показала на схід.
— Він знайшов повністю заряджену емтешку і полетів перевірити кібуци аж до Великого Солоного Моря.
— Невже ви нікого так і не зустріли?
— Ані душі. Не залишилось навіть собаки, кота, коня чи прирученого бурундучка.
Я зрозумів, що вона не жартує. Ми вже обговорювали, що коли громада поспіхом евакуюється або коли трапляється якась катастрофа, люди часто полишають домашніх тварин. Зграї диких собак створювали неабияку проблему під час повстання на Південному Кігті Аквіли. Місцевій гвардії довелося відстрілювати колишніх домашніх улюбленців.
— Це означає, що вони мали достатньо часу, аби забрати тварин із собою, — сказав я.
Енея повернулась до мене, склавши тонкі ручки.
— І залишити свою одежу? І свої комп'ютери, комлоґи, приватні щоденники, родинні... весь власний скарб?
— І ніхто з них не залишив і натяку на те, що сталось? Жодного останнього запису в щоденникові? Жодного запису на камерах спостереження чи на комлоґах?
— Жодного, — запевнила дівчина. — Спочатку я не хотіла лізти до їхніх особистих комлоґів і таке інше, але потім відмотала назад записи десятків із них. Упродовж останнього тижня — лише звичайні новини про близькі бойові дії. Велика Стіна розташована на відстані менше світлового року, тож кораблі Пакса проникали сюди. Зазвичай вони не сідали на планету, але було очевидно, що рано чи пізно Хеврон підпаде під владу Пакса. Потім були останні новини про те, що Вигнанці прорвали оборону... а потім — нічого. Ми можемо припустити, що Пакс спромігся евакуювати все населення, але про це нема жодних свідчень — ані в голограмах новин, ані в комп'ютерних записах. Таке враження, що люди просто зникли, — вона знизала плечима. — У мене є кілька голодисків. Хочеш продивитись?
— Може, потім, — відказав я, бо почувався дуже втомленим.
— А. Беттік повернеться вранці, — мовила Енея, натягаючи тонку ковдру мені під підборіддя. Сонце вже сіло, але пагорби ще буквально купались у його променях. Це видовище завжди мене настільки захоплювало, що я ладен був милуватися ним цілими днями. Проте очі в мене вже злипалися.
— А. Беттіка нема... ми тут самі, — пробурмотів я. — Маєш дробовик? Або плазмову гвинтівку?
— Зброя на плоту, — відповіла Енея. — Спи.
Це був перший день, коли я нарешті відчув, що одужую. Відтак спробував подякувати друзям за порятунок. Вони ж опиралися.
— Як ви мене знайшли? — запитав я.
— Це було нескладно, — відповіла дівчинка. — Твій мікрофон залишався ввімкненим до тієї миті, поки паксівський офіцер не встромив у тебе ножа і не зламав його. Ми все чули. І ми бачили тебе у бінокль.
— Вам не слід було залишати пліт аж удвох, — вигукнув я. — Це було вкрай небезпечно.
— Анітрохи, пан-Ендіміоне, — сказав А. Беттік. — Окрім плавучого якоря, який значно сповільнював рух плота, пан-Енея прив'язала мотузку сто метрів завдовжки до колоди, і та пливла позаду плоту. Ми були впевнені, що навіть якщо не наздоженемо його, то зможемо впіймати мотузку до того, як вона стане недосяжною. Усе так і склалось.
Я похитав головою.
— Хай там як, але це дурість.
— Дякуємо за розуміння, — пирхнула дівчинка.
На десятий день я спробував стояти. Це була хоч і маленька, але перемога. На дванадцятий день я подолав довгий коридор, аж до туалету. Це вже був справжній тріумф. На тринадцятий день у місті вирубалась електрика.
У підвалі лікарні одразу запрацювали аварійні генератори, але ми знали, що час нашого перебування тут добігає кінця.
— Треба прихопити з собою автохірурга, — запропонував я, коли ми сиділи на терасі дев'ятого поверху і дивились на місто, що поринало у сутінки.
— На плоті він уміститься, — сказав А. Беттік, — але як бути з електродротом?
— Ні, справді, — не вгавав я, намагаючись не виглядати параноїдальним, заляканим і деморалізованим пацієнтом, — давайте візьмемо хоча б необхідні ліки.
— Уже взяли, — відповіла Енея. — Три медпакети. Упаковку ампул із плазмою. Портативний діагностер. Ультраморфій... до речі, навіть не помишляй, бо все одно не отримаєш.
Я витягнув ліву руку.
— Бачиш? Уже не тремтить. Гадаю, тепер він мені не скоро знадобиться.
Енея кивнула. Над нами пливли перисті хмари, підсвічені останніми вечірніми променями.
— Як ти гадаєш, ці генератори ще довго протягнуть? — спитав я андроїда. Лікарня була однією із небагатьох міських будівель, де досі було світло.
— Може, пару тижнів, — відгукнувся А. Беттік. — Електромережа саморемонтувалась і самовідновлювалась місяцями, але на планеті суворі умови. Тут щоранку лютують піщані бурі з пустелі. Тому, незважаючи навіть на високий як для позапаксового світу технологічний рівень, система потребує людського нагляду.
— Ентропія — це ще те лихо, — пробурчав я.