554] Тут саме мати-красуня Енеєві думку послала,
555] Зараз щоб якнайскоріше до мурів ішов і на місто
556] Військо своє скерував і заколот вніс між латинян
557] Нападом бистрим. І от між рядами він Турна шукає,
558] Водить очима наоколо й бачить, що місто спокійне
559] І не зачеплене боєм. І задум ще більшої битви
560] Перед очима його виринає: Мнестея, й Сергеста
561] Кличе до себе, й Сереста хороброго, трьох полководців,
562] З ними виходить на горб, а за ними підходить і решта
563] Воїнів-тевкрів, але ні списів, ні щитів, хоч як тісно,
564] Не відкладають. І тут на високім горбі поміж ними
565] Мовить Еней: «Негайно виконуйте те, що скажу я.
566] З нами Юпітер сьогодні. Ніхто не наважся баритись
567] В цьому для всіх несподіванім ділі. Я місто сьогодні
568] Знищу, причину війни, саме серце держави Латина
569] З димом пущу, із землею зрівняю високі будівлі,
570] Як не захочуть підданцями бути й, покорені, завжди
571] Бути слухняними. Маю чекати я, поки захоче
572] Турн воювати із нами й, побитий, знов бій починати?
573] Тут, громадяни, війни проклятущої корінь і доля.
574] Факели дайте й вогнем примусьте додержати слова».
575] Так промовляє, і всі в перегони, в строю клиновиднім,
576] Збитою лавою ринуть до мурів. Знайшли десь драбини
577] Раптом, вогонь десь з’явився ту ж хвилю. Одні добігають
578] Вже аж до брам і вбивають там перших, які нагодились,
579] Кидають інші списи і стрілами небо закрили.
580] Перший Еней між всіма до мурів простиг свою руку,
581] Й голосом дужим вину на Латина складає, і кличе
582] В свідки безсмертних богів, що вдруге він змушений битись,
583] Знов вороги італійці, що договір другий зірвали.
584] Між громадянами, страхом пройнятими, розбрат зчинився.
585] Тож одні радять відсунути засуви, брами відкрити
586] Перед дарданами й тягнуть самого царя аж під мури,
587] Інші беруться за зброю і мури біжать боронити.
588] Так-то пастух, який бджоли знайшов десь у скелі шпаристій,
589] Димом гризучим підкурить, вони ж, боячися за власну
590] Долю, розлазяться скрізь по восковому табору швидко
591] Й люто дзижчать, а чад по їх житлу розходиться чорний,
592] Глухо гуде тоді в скелі, і дим аж під небо несеться.