345] 50
346] В поміч фрігійцям ішов і Пріаму, бо був його зятем.
347] Ох, безталанний, не чув він того, що у приступі шалу
348] Суджена там віщувала.
349] Щойно побачив їх разом усіх я, готових до бою,
350] Так я тоді до них мовив: «Молодці, серця наймужніші
351] В вас надаремно, якщо забажали з’єднатись зі мною,
352] З тим, що на смерть іде певну. Вибачите, що нам судилось.
353] З храмів святих, вівтарі залишивши, боги усі вийшли,
354] Ті, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати
355] Місто в пожарі. Умрімо ж, в середину киньмося бою!
356] Є для побитих один порятунок — рятунку не ждати
357] «Цими словами ще шалу додав я серцям молодецьким.
358] Мов серед темряви ночі вовків шаленіючих зграя,
359] Що зголодніла утроба наосліп їх гонить, а з горлом
360] Висхлим залишені десь вовченята чекають, — і ми так
361] Через ворожі ряди і крізь стріли на смерть ішли певну,
362] Прямо до міста, а ніч похмурим своїм покривалом
363] Всіх нас покрила. Хто жах тої ночі, загибелі й вбивства
364] Виразить може словами, слізьми ті нещастя оплакать?
365] Падає в порох весь город старий, що стояв стільки років;
366] Всюди по вулицях всіх валяються трупи беззбройних,
367] Повно їх теж у домах і на божих священних порогах.
368] Та не самі лиш тевкрійці вину свою кров’ю змивають,
369] Часом відвага приходить в серця переможених, гинуть
370] І переможні данайці. Усюди розпука жахлива;
371] Всюди лиш жах один, образи смерті встають незліченні.
372] Перший з данайців попав Андрогей нам негадано в руки
373] Разом з загоном великим; вважав нас за дружні фаланги
374] Він, не впізнавши, й таким озивається приязним словом:
375] «Гей же, мужі, поспішайте, чого це ви так забарились?
376] Інші Пергам, що в пожарі горить, по шматочку розносять,
377] Ви ж тільки зараз у бій вирушаєте з суден високих?»
378] Мовивши це і відповідь мавши якусь невиразну,
379] Врешті таки зрозумів, що у вир ворогів він потрапив.
380] Весь охолонув і, скрикнувши, миттю назад він одскочив.
381] Так, наче десь у колючих кущах несподівано ступить
382] Хтось на гадюку і раптом, злякавшись, тікає від неї,
383] Люто-бо шию свою підняла вона темно-зелену, —
384] І лянувши, так затремтів Андрогей і почав утікати.
385] Ми на них лавою сунемо й збройно кругом обступаєм.
386] І незнайомих з місцевістю й лютим охоплених жахом
387] Стелимо трупом, і спершу сприяє роботі цій доля.
388] Успіхом цим запалившись, Кореб до своїх покликає:
389] «Друзі, де доля й рані нам дорогу рятунку вказала
390] Й де нам прихильність являє, туди ми за нею ходімо:
391] Нумо, щити заміняймо й данайські візьмімо відзнаки;
392] Підступ чи мужність це буде, хто стане питать, коли йдеться
393] Про ворогів? Самі зброю дадуть». Так сказав і гривастий
394] Із Андрогея шолом надіває, і щит, що мав пишний
395] Герб, він бере собі, меч він аргівський до боку чіпляє.
396] Те саме роблять Ріпей і Дімант, і за ним уся молодь
397] Радо, і кожний з них зброїться в свіжу добичу. Йдемо всі,
398] Межи данайців вмішавшись, та бог не пішов наш за нами.
399] Темної ночі цієї, у січі зустрівшись, багато
400] Билися ми, багато ахейців послали до Орка.
401] До кораблів своїх, до узбережжя одні з них тікають,
402] Інші, в ганебнім перестраху, знов у те черево кінське
403] Лізуть і криються там, у знайомій уже їм утробі.
404] Гей, ні на що проти волі богів нам не слід сподіватись.
405] Ось витягають Кассандру, Пріамову доньку, з святого
406] Храму Мінерви; розпатлані коси у неї, до неба
407] Марно підводить палаючі очі; підняти лиш очі
408] Може вона, бо руки їй ніжні в окови закуто.
409] В лютому шалі Кореб не міг цього знести і кинувсь
410] В саму середину тої фаланги, собі на загибель.
411] Всі ми за ним поспішаєм і в збиту вриваємось січу.
412] Вперше тоді із покрівлі святинь наших сипнулись
413] Густо удари на нас, і зчинилась різня нещаслива.
414] Виглядом зброї і грецьких шоломів вони обманулись.