362] Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась,
363] Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки
364] Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті:
365] «Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком
366] Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої
367] Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували.
368] Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю?
369] Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув,
370] Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу?
371] З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись
372] Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній.
373] Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху,
374] Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила,
375] Товаришів його й флот від загибелі я врятувала.
376] Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся,
377] Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник,
378] Божої волі товмач, приносить жахливі накази.
379] Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт
380] Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень
381] Я не збиваю твоїх. Їдь в Італію з вихром, на хвилях
382] Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі
383] Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону
384] Кликати будеш по імені часто. А я за тобою
385] Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна
386] Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою.
387] Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь, —
388] Дійде ця вістка до духів підземних». Ввірвала на цьому
389] Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись,
390] Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова
391] З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили
392] Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.
393] Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю
394] Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає,
395] Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам
396] Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри
397] Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі
398] З берега стали зсувати. Спливають намащені днища,
399] Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою,
400] Бо утікають.
401] Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста
402] Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю
403] Купу велику наносять до схову. Їх чорні загони
404] Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками.
405] Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу,
406] Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують
407] І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.
408] Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала?
409] Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку,
410] Як там на березі праця кипить, як цілеє море
411] Перед твоїми очима клекоче від руху такого?
412] Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить
413] Серце людини від тебе! Її пориває іще раз
414] Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню
415] Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.
416] «Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися
417] Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці
418] Весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я
419] Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні
420] Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання,
421] Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник
422] Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші;
423] Ти тільки знала, як і коли підступити до нього.»
424] Йіди, моя сестро, и до гордого ворога словом покірним
425] Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги
426] Знищити плем’я троянське, ні флот під Пергам я не слала,
427] Не викликала ні праху, ні манів я батька Анхіса,
428] Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає?
429] Хай же хоч цей раз востаннє поступиться бідній коханій:
430] Хай зачекає на зручний від’їзд і на вітер попутний.
431] Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив,
432] Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув:
433] Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути,
434] Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.
435] Ласки прошу лиш останньої, — змилуйся ти над сестрою.
436] Зробить її він мені, — аж до смерті я дякувать буду».