Прокидаємося, коли вже сонце піднялося над лісом. Щоб воно не розбудило нас рано, мама вікна позапинала шторами, а сама подалася на город. Іду до неї. Над грядками ледь чутний тонкий аромат, ніби хтось, напарфумлений, пройшов стежкою і залишив по собі в повітрі солодкуватий слід. Розгортаю кущі картоплиння і бачу блідо-бузкові, ледь помітні квіточки матіоли — це вони вночі так розливали духмяні пахощі, а тепер згорнули пелюсточки й принишкли. Обережно пересуваю ноги, щоб не наступити на огіркове гудиння. Вибираємо огірочки, ще невеличкі, з жовтими квіточками на носиках, несемо до літньої кухні. На столі в літній кухні — слоїк зі свіжим молоком, глиняна мисочка з медом і струдель.
Мені так спокійно і затишно. І так дивно: звідки я, міська жителька, знаю, що не можна наступати на гудиння, бо огіркова грядка може всохнути? Звідки знаю, що так пахнуть матіоли і що їх сільські жінки сіють у городі, бо ж вони — для запаху, а не для краси? Як шкода, що завтра ми мусимо покидати мамине обійстя. Роман їде в Соснівку, а звідти треба рушати до Києва — відрядження закінчується. Вирішую, що в першу ж свою відпустку приїду сюди — на цілий місяць. А може, й на два, якщо працюватиму в школі.
Після сніданку знову купаємось у Святому. До нас приєднується Романів однокласник Владислав зі своєю дівчиною. Владислав ще навчається у столичному інституті імені Карпенка-Карого, куди вступив після армії, а Рита вже актриса. Мені не подобається Рита — надто манірна, здається, вона й на дикому пляжі почувається, як на сцені, ходить із випрямленою спиною та піднятою головою і чекає, що ми, захоплені її талантом глядачі, зараз почнемо плескати в долоні. Роман шепоче мені на вухо, що я порівняно з нею, як зірка Голлівуда Мерилін Монро супроти Шапокляк, і він боїться, щоб Владислав не відбив мене в нього.
Прощаємося з акторською парою, йдемо до лісу по суниці та малину. Але додому приносимо тільки жменьку. Мама розуміюче посміхається, збирає нас у дорогу: зарізала зозулясту курку, поклала в торбину слоїчок домашнього масла, кусень сала, три десятки яєць, кожне загорнуте в папірець, щоб не побилося. Бідкається, що в місті все «з кошика та з грошика», а де ж тих грошиків стільки набрати, щоб голодними не ходити. Обіцяємо мамі, що у вересні обов’язково приїдемо, тоді й бульбу викопати допоможемо, і вечірку влаштуємо.
Дорогою назад Роман час від часу зупиняє машину і ми цілуємося.
Уже під’їжджаємо до Соснівки, коли він раптом тривожиться:
— Чого ця дурна чорна ворона причепилася до нас? Сіла на хвіст і не злазить.
Я дивлюся в заднє вікно. Чорне авто справді ніби приклеїлося до нашої машини. Дорога на цьому відтинку різко завертає праворуч, а тоді піднімається вгору. Попереду міст із понівеченим бетонним поручнем з правого боку — залізна арматура розірвана і стирчить, як обгризені хижаками ребра якоїсь великої тварини. Під мостом ліниво протікає річка з обмілілим руслом. Обабіч неї сіріють кам’яні валуни — ніби якісь фантастичні водяні істоти вилізли погрітися на сонці.
Чорне авто наближається впритул, бере ліворуч, виїжджає на зустрічну смугу, як для обгону. Може, нарешті відчепиться і поїде геть? Ні, проїжджає поряд кілька метрів і вже на мосту несподівано вдаряє зліва. Раз, і вдруге, і втретє. Наша машина різко кидається на розтрощений поручень, на якусь мить зависає на металевих штирях арматури і летить донизу. Кам’яні істоти на березі річки враз ніби оживають — наближаються, збільшуються, піднімаються, щоб проковтнути нас. Я чомусь думаю тільки про Романову маму. Як же вона тепер сама викопає картоплю?
Спогад такий чіткий, ніби це було зовсім недавно. Навіть не вчора, а щойно, якусь годину чи дві тому. Пронизливий холодок в ямці під грудьми, падіння, страх, темрява… Насправді я не знаю, звідки, з якої часової площини так несподівано випав цей пазл і куди, до якої картинки пам’яті його припасувати. Заплющую очі і закушую губу. Солона крапля крові бризкає на язик, скочується в гортань і приводить мене до тями. Перша думка: треба знову все забути. Забути, забути, забути!!! Але безпритульний пазлик уже не піддається — вперто кружляє і кружляє, обертається навсібіч, ніби намагається відшукати в часовому просторі собі тотожні, зістикуватися, зачепитися за них краєчками, утворити більшу площину, розширити територію. Спалахує ще одна картинка. Тоді ще і ще… Ніби хтось запускає ланцюгову реакцію пам’яті.
Це схоже на ефект снігової лавини. Біла шкаралуща, роками неторкана, тріскається десь на самому вершечку, на піку, в найбільш вразливому місці, тоді надколюється і починає зсуватися. Спочатку повільно, потім набирає обертів і вже з шаленою швидкістю мчить згори донизу. І ось кожен виступ, кожна виїмка, кожен камінчик гори — як на долоні.