А як справді? Бо чого б мама так зблідла? А тоді вона плакала і плакала, як за мерцем. Мій тато… Сльози душать мене, але гнів не випускає їх на очі, висушує ще в залозах, тільки дряпучі кристалики солі з висохлих сліз боляче шкрябають канальці. Лоскоче в носі. Якщо то справді був мій тато, то чому мама нічого мені не сказала? Як вона могла? Я ж навіть не підійшла до нього, навіть не пригорнулася. Ще й сердилася, що мама якомусь там прошакові татків одяг дала, його діряві кирзові чоботи на таткові юхтові поміняла. Якби ж я знала… І дитинка… Тітка Калина весь час тяжко зітхає, що в нас байстрюк буде. «Ой пішов поговір селом, як чарка за столом. Що то теперка буде? А що в школі постановлять? Учителька і байстрюка привела. А чия ж то тая неїна дитина? Ще й з теї роботи, що має, ослобонять. І як то ви, дві бідосі, жити будете?»
Але якщо тато аж із Сибіру втік і прийшов до нас… Якщо так, то дитинка — ніякий не байстрюк. А може, цей Шкалик бреше? З того часу, як він став не Дем’яном Охманюком, а просто Шкаликом, з того самого часу, як він узявся щоранку причащатися самогонкою по хатах, коли йде роздавати накази, кому на яку роботу виходити… Так, саме з того часу в голові у нього все плутається. От і тепер, мабуть, наплутав. Наплутав дурний Шкалик! Бо якби то справді був мій тато, то хіба міг би він отак пройти мимо мене і навіть не обняти?
Шкалик ледве виповзає з дверей. Тримається руками за стіну, намацує землю ногами і невпевнено шкандибає до хвіртки. Але тільки-но стіна закінчується, падає за рогом на траву. Тепер він буде так лежати, аж поки не проспиться. На нашій вулиці вже немає такого двору, на якому б хоч раз не спав бригадир Шкалик.
Кидаюся до хати. Тепер моя черга поговорити з мамою по-дорослому. Авжеж, по-дорослому. Бо я вже немаленька — мені скоро дев’ять років буде. І я маю право знати.
Очі в мами і справді, як дві сливки-тернівки. Тільки тепер вони покриті сивою памороззю. Бліде набрякле обличчя залите потом і перекошене від болю.
— Біжи, доню, до фельдшерки в амбулаторію. Хай Ліда прийде. Хутчіше, дитино!
Амбулаторію в селі відкрили зовсім недавно. Збудували нову сільраду, а старий будиночок, в якому вона була доти, підремонтували, підфарбували і віддали під амбулаторію. На відкриття і районне, й обласне начальство приїжджало. І газета написала, що то дуже велика подія для села. Вхід червоною атласною стрічкою перегородили — причепили її від одвірка до одвірка перед дверима. А потім перерізали аж у двох місцях. І ті два опасисті дядьки, які ножицями чикали, заховали по кусничку червоної стрічки в свої кишені. Настуня Варчина дуже дивувалася: «І навіщо тим дядькам червона бинда? Віддали б комусь із наших дівчат». А Марійка Омелянова сказала, що, мабуть, у тих дядьків свої дівчата є, от вони їм і повезуть подарунки.
Фельдшерку прислали з іншої області. Вона більше схожа на десятикласницю, ніж на медичку. Коли виписує комусь пігулки, закусивши нижню губку, здається, що вона лиш грається в лікарку. Весною приходила до школи, дивилася на наші висолоплені язики, роздавала рожеві та блакитні горошинки-вітамінки. Досі в селі не було якогось серйозного медичного випадку. Люди наші звикли більше покладатися на народну медицину, рятуватися настоянками, травами, корінцями, сушеними лісовими ягодами. Тож за звичкою частіше топтали стежку до знахарки Мокрини, ніж до молоденької медички. А якщо вже хтось потребував серйозного лікування, то Лідочка направляла в районну лікарню.
Мабуть, я дуже-дуже налякана. Бо Лідочка навіть нічого не запитує — хапає свою валізку, кидає щось в неї і вибігає з амбулаторії. Я ледве встигаю за нею. Поки ми бігли, в нашій хаті вже зібралося кілька жінок. Тітка Калина тримає маму за руку і витирає піт з її чола. Мама тихо стогне. Нахиляюся до неї, обнімаю за шию і теж плачу. Мені так шкода мою бідну мамусю! І так страшно…
— Не бійся, доню, — ледь чутно шепоче мама мені на вухо. — Не бійся. Дядько Дем’ян нічого не розкаже. Він обіцяв мені. Спочатку поклявся пам’яттю про найближчого товариша. Але я не повірила — що йому пам’ять про товариша? То він дітьми своїми поклявся. Мусить же в людини бути совість, хоч крапля… Тато не хотів накликати на нас лихо, тому так вийшло. Ми не хотіли тебе тривожити. Він тебе дуже любив. Дуже-дуже. І я… Понад усе на світі. А тепер іди, іди, моя Ірис. Побудь у тітки Калини. Тобі не треба все це бачити.
Казали, що Лідочка телефонувала з сільської ради до районної лікарні, але звідти чомусь довго не приїжджали. А коли приїхали, рятувати було нікого. Спочатку помер братик. Він навіть не закричав — народився, дихнув кілька разів і навіть не ворухнувся. Мама ще якийсь час була без свідомості. Прийшла до тями, подивилася на нерухомого хлопчика, відвернулася до стіни і також затихла. Баба Мокрина сказала, що в ній зовсім не зосталося крові, вся витекла, поки поміч з району їхала.