Їх поклали в одну труну. Братик лежав справа від мами — такий самотній, такий мацюпусінький, як лялька, загорнутий у біле простиральце, перев’язане вузенькою блакитною стрічкою. Я сказала, що мама хотіла б його обняти, навіщо ж їй склали руки на грудях? Але тітка Калина відповіла, що так має бути — всі відходять на той світ зі складеними на грудях руками. А обнімуться вони вже там, на небесах, де будуть вільно літати, як янголи.
— І не треба тобі дуже побиватися, не треба, чуєш, дівчинко? Бо ще не народився той, хто не помре. А від твоїх сліз їхнім душенькам тіко тяженько буде. Там твею маму і братика зустрінуть і тато, і бабуся Ганна, і дід Платон, і дядько Іван, і всенька рідня. А рідня у Христичів була велика, і трималися вони завше одне біля одного, як тії бджоли в рою. Тож їм на тому світі буде добре. Була родина, була та й оно як перевелася. Одна гіллячка зосталася на дереві, та чи розів’ється вона? — зітхнула тітка.
Я заплакала. Спочатку захлипала, а потім і навзрид. Мені раптом також захотілося туди, де мої мама, тато і братик будуть літати, як ангели, туди, куди вже переселилася вся моя велика рідня. Уявляла, як вони там вітаються з новоприбулими мамою і братиком, як пригортаються одне до одного, як піднімаються аж понад хмари і летять туди, де завжди сонце і синє-синє небо. Вони на тому світі тепер усі разом, їм добре. А я на цьому залишилася сама, не знаючи, як мені в ньому буде.
Я не зовсім сама — зі мною Клаповух. Раніше він спав у сінях, на хідничку, складеному вчетверо. Тепер — зі мною. Коли я перед сном плачу, він злизує мої сльози. Може, його організмові солі бракує? А може, Клаповух так мене заспокоює? Язик у нього теплий і шорсткий. Мамині руки також були трохи шорсткими. Бо хоч вона і вчителювала, та роботи на городі й біля хати за неї ніхто не робив. Навіть дрова сама рубала. Вона рубала їх на поставленій сторч колоді, а я носила по кілька цурпалків до сараю, у дровітню. Мама спочатку прихвалювала мене: «Ох ти ж моя помічничко! Ох ти ж моя бджілко роботяща! Що б я без тебе робила?!» А потім зітхала: «Господи! Та якби це побачив тато, в нього серце розірвалося б».
Тітка Калина каже, що в нашого тата були золоті руки і він ніякої роботи ніколи не боявся. А чого йому було роботи боятися? А от за маму він завжди боявся — щоб вона не перевтомилася, не заслабла. Він оберігав її так само, як і мене. Сусідки часом аж злостилися: «Бач, принцесу в хаті має — і за холодну воду не береться». А він тільки сміявся: «Вона ж учителька — їй тяжчого за книжку підіймати не можна. Та й маленька вона ще, хай трохи підросте». Мама вже не могла підрости, бо ж дорослі не ростуть. То тато так жартував, бо не тільки роботящий, але й веселий був.
Сьогодні вранці тітка Калина принесла слоїчок молока і млинці в полив’яному полумиску. Молоко я випила, а млинців тільки два з’їла, решту віддала Клаповухові. Йому важче прохарчуватися. Бо я можу наїстися і венгерок, що вже геть посиніли й стали солодкими, і тернівок, і паперівок, а Клаповух не їсть ні слив, ні яблук. А вдень Галина Василівна, вчителька математики, принесла борщу. Вона живе на другому кінці села, і щоб борщ не захолов, загорнула горнятко у вовняну хустку. Борщ вона перелила в миску, а хустку з горням забрала. Ми з Клаповухом поділили обід по-братськи чи по-сестринськи: мені дістався шматочок курячого м’яса, а йому — кісточка.
Кури в курнику нанесли яєць. Я б насмажила яєчні, але ще не вмію розпалювати дрова у плиті — чогось вони тільки димлять, аж той дим очі щипає, і зразу гаснуть. Грицик каже, що це — легкотня, раз плюнути. Він мене обов’язково навчить, бо тепер я повинна вміти все робити сама. Грицик зранку пас череду, тепер його підмінив старший брат. І він, тільки-но прийшов з пасовиська, — зразу до мене.
Грицик збирає яблука у траві під штахетами.
— Таке добро пропадає, — бідкається точнісінько, як його мама Калина. — Що літом під ногами, то зимою з пирогами. Справжня господиня повинна це знати.
Мабуть, господиня, на яку натякає Грицик, ще несправжня. Бо мені зовсім не хочеться збирати падалиці. Похитуюся собі на маленькому ослінчику перед порогом хати — мама завжди сідала на нього, коли чистила картоплю, — і дивлюся на Клаповуха, який ганяє за горобцями. Спритні сірі збитошники нагледіли на подвір’ї щось їстівне, налетіли зграйкою і тільки цвірінь-цвірінь дзьобиками. А Клаповух проганяє їх зі своєї території й аж заходиться гавкотом.