Раніше в нас був кіт Чалапун — триколірний, чорно-біло-рудої масті. Він мав дуже незалежний характер, господинею визнавав тільки бабусю, а всім іншим хіба дозволяв погладити та пригостити себе. Коли бабуся померла, кіт зник. Мама шукала його скрізь, але так і не знайшла. Сільська знахарка Мокрина сказала, що Чалапун, мабуть, пішов слідом за бабусею Ганною, бо коти — то такі істоти, що можуть між двома світами ходити, якщо їм заманеться. Мама не повірила. Я також засумнівалася, проте чекала, що Чалапун колись повернеться з того світу. Але він як у воду впав. Може, йому там, на тому світі, краще, ніж тут?
А два роки тому, такої ж серпневої пори, як і зараз, мама поїхала в місто за покупками — треба було придбати дещо з одягу на осінь, бо я з усього виросла. Мама казала, що я росту як з води, мабуть, справді вдалася в татову родину і не буду такою маленькою, як вона. Повернулася мамуся з пухнастим клубочком — золотаво-рудуватим цуценям. Знайшла його біля ринку і не змогла покинути. Воно було не більше за мою в’язану рукавичку, а вуха звисали аж до землі. Тому ми й назвали його Клаповухом.
Такого песика не було ні в кого. Тітка Калина сказала, що це, певно, якась дуже панська порода, тож користі від такого собаки в господарстві — як із бика молока. Але Клаповух одразу заявив, що не буде дурно хліб їсти, — ще й гавкати добре не навчився, тільки дзеленчав, як дзвіночок, а вже охороняв двір. Коли він підріс, вуха по землі вже не волочилися і не здавалися такими великими. Та він, однак, залишився Клаповухом. Тепер цей собака — вся моя родина, більше в нас нікого немає.
Грицик виймає з кишені складаного ножика і вчить мене, як не дати пропасти добру.
— Треба так-о: порізати яблуко впоперек тонкими кружальцями, щоб у кожному кружальці посередині була дірочка. Але вона обов’язково буде, бо ж усередині яблука, в коробочці, сховані зернятка. Тоді нанизати кружальця на грубу нитку і повісити сушитися на сонці. Потім можна висипати на деко і трохи на плиті чи й у печі потримати — от тобі й сушняк на зиму. Хоч компот вари, хоч кисіль, чи просто запарюй і пиріжки начиняй.
Дивлюся, як Грицик ріже яблука, а вухами ловлю голосне диркання за містком. Ми живемо у присілку, на довгій прямій вулиці, що тягнеться від села аж до лісу. А тому до нас нечасто навідуються машини. Диркання вже перекотилося через місток, від якого й починається присілок. І ось на дорозі з’являється запилюжений сірий «бобик». Він під’їжджає до наших воріт і зупиняється. З нього виходять троє: голова сільради, директор школи та висока жінка з дуже короткою стрижкою, в сірому чоловічому костюмі. Мабуть, та жінка якась начальниця, бо голова поспіхом відчиняє перед нею хвіртку і показує на мене.
— Оце та сама дівчинка.
Жінка підходить ближче.
— Ти Ірина Христич?
Ошелешено дивлюся на її коротку чоловічу стрижку, на костюм із широкими штанями і мовчу.
— Вона, — відповідає замість мене Грицик. — А що таке?
— Мальчік, тебе ніхто не питає, — суворо дивиться на нього жінка і знову до мене: — То ти Ірина Христич?
І чого вона причепилася? Грицик же сказав, що це я. Чи вона «мальчікам» не вірить? Я нарешті киваю.
— Сусанна Кадимівна — представник спеціальної комісії при відділі освіти, вона приїхала, щоб забрати тебе у дєтдом. Ти ж хочеш у дєтдом? — запитує мене голова.
— Ні, — я ховаюся за Грицика.
— Що ж тут питати? — скрушно зітхає голова. — Сирота. Хіба воно знає, що меле. Треба оприділяти.
— Не хоче вона. Хіба не чуєте? — Грицик стискає кулаки. А Клаповух раптом наче з ланцюга зривається — голосно гавкає на гостей і все намагається вхопити Сусанну Кадимівну за сіру штанину.
— Може, хоч речі зберемо? У щось же дівчинці треба буде перевдягнутися, — якось несміливо, ніби провинно пропонує директор школи.
Мені аж дивно, бо в школі він такий суворий і впевнений.
— Там у казьонному ходять, — відрубує жінка. — Дєвочка, йди до машини.
— Хіба в неї немає де жити? — Грицик бере мене за руку. — Подивіться, яка в неї хата. Тут десять людей можуть жити.
— Хата є, але опікуна немає, — знову подає голос директор. — Ми писали до Ірининих родичів, але вони так і не відгукнулися. Чи переїхали кудись, чи не захотіли.
— Я буду опікуном! — заявляє Грицик.
— Ти? — нарешті на суворому обличчі Сусанни Кадимівни з’являється вимучена посмішка, більше схожа на гримасу. — І скільки ж вам років, громадянине опікун?