О ні, хтось таки прийшов. Грицик. Став біля дверей і дивиться. Прошу його вгамувати Клаповуха. Але Грицик тільки заперечно хитає головою і починає відступати.
— Це не Клаповух, я не знаю цього пса.
— Мамо! — кричу. — Мамусю, врятуй мене!
Кличу маму і розумію, що намарне, бо як же вона мені допоможе, коли її немає на цьому світі. Але мама вже поспішає на допомогу: рукою відпихає пса і той стихає, втікає, зменшується, зникає в сутінках. Мама свариться йому вслід пальцем, а тоді гладить мене по голові.
Мамин голос такий тихий і такий лагідний. Схлипую, заплющую очі, згортаюся калачиком біля мами.
Прокидаюся від того, що хтось щосили торсає мене за плече. Торсає і торсає, аж мені під лопаткою починає боліти. Розплющую очі — через відчинені двері до комірчини сотається синювате світло, наді мною схилився дід Михалко.
— Жива, — полегшено зітхає він, коли я нарешті ворухнулася. — Слава Богу, жива!
Ніяк не можу второпати, як опинилася в цій тісній конурі, чому сплю одягнута і взута. А коли згадую, починаю злякано обдивлятися всі кутки. Собаки немає в жодному з них. А може, його й не було? Може, він мені тільки наснився? А мама?.. Ні, мама справді приходила. Я ж чула, як вона співала.
Двірник наказує хутчіше вставати і бігти до їдальні пити гарячий чай. Але чи маю я право сама виходити з цього карцеру? Що, як директриса Лариса ще суворіше покарає за те, що її ув’язнена самовільно залишила «камеру-одиночку»?
— Бігом біжи! — дід Михалко штовхає мене в плечі і тихо лається. — Анцихристи! Бога не бояться навіть у день його Рождества. Біжи! Кому кажу? Лариска наша сидить вдома і шампаню попиває, вона вже й забула про тебе. А ти ще трохи посидиш тут і задубієш навіки-вічні. Уже й так замерзла, як заячий кізяк.
До вечора я вже метаюся в гарячці і марю. В мареннях знову і знову являється собака: то лагідний, із висолопленим язиком і докірливим поглядом, то страшний, із вишкіреними зубами. Іноді він перетворюється на червоного вовка або на дракона з вогненною пащекою. Від тієї пащеки несе таким жаром, що я також починаю палати. Весь час ховаюся від страховиськ, шукаю рятунку то в кучугурі снігу, то за деревом, то за будинками. Усе кудись біжу, біжу, біжу, падаю, підводжуся і знову біжу. Від того безперервного бігу коле в боку та переймає дихання. Гукаю маму, вона являється і хутко зникає. Прошу її не покидати мене, але вона не може зостатися надовго — їй треба до мого маленького братика.
На п’ятий день гарячка спадає, залишається тільки гавкучий кашель. Дитбудинівська лікарка Дарина Данилівна, яку ми називаємо Дада, каже, що це всього-на-всього ларингіт і що цього разу я дуже легко видряпалася. Пробую пояснити лікарці, що під час прогулянки з Клаповухом аніскілечки не змерзла, навпаки — навіть спітніла. Задубіла ж уночі в підсобці, бо там не опалюється. І хоч я спала в шапці-вушанці й пальті, однак було дуже холодно.
Вона сердиться:
— Мовчи! Мовчи і слухай! На другий раз тебе вкинуть у підвал до щурів. Знаєш, які в нашому підвалі щурі? Як коні! Може таке статися, що й випадково забудуть тебе там. А потім не дуже довго будуть шукати — не велике цабе. Тож не здумай ще колись так зганьбити дитбудинок, де тебе, невдячну, годують, одягають, уму-розуму навчають. Ти ж своєю пустою головою навіть зрозуміти не можеш, скільки через ці ваші втечі клопотів у Лариси Пилипівни та й у всіх нас. Добре, хоч цього разу директорці вдалося договоритися з міліцією, щоб не було витоку інформації. А то б тут уже ходили і журналісти, і представники управління освіти й санстанції, і комісії всілякі, і прокуратура. Бо чогось же ви, дурнуваті, втікаєте звідси. А їм треба знати причину. А може, й не треба, вони й так знають, хто ви, але кудись вище звітувати мусять.
Не розумію, що таке витік інформації, якого директрисі Ларисі цього разу вдалося не допустити. Зате добре розумію: мені справді треба тільки мовчати і слухати інших, бо слухати мене тут ніхто не збирається.
І чого ця Дада така злюча? Медсестра Груня — повна її протилежність. Вона балакуча, жаліслива і ще молода, всього кілька років, як закінчила медичне училище. А Дада — сувора та мовчазна, з пречорним фарбованим волоссям, скрученим на потилиці в балабушку, і темними вусиками над верхньою губою. А вже як заговорить… Може, це через вуса вона така? Сердиться, що вони виросли? Може, всі жінки з вусами такі сердиті? Не знаю, бо я ще ніколи не зустрічала вусатих жінок.