Дарині Данилівні чомусь завжди здається, що ми тільки прикидаємося хворими, бо не хочемо йти до школи чи виконувати доручену роботу: мити підлогу і прибирати в кімнатах спального корпусу або чергувати на кухні. Вона вважає, що все це через наші погані гени. Тому, коли ми до неї приходимо зі скаргами, дивиться недовірливо, суне під пахву термометр і не зводить очей, аж поки не забере його. Це — щоби хтось потай не натер ртутний хвостик термометра і «не нагнав» собі температуру.
Інколи нас відправляють у супроводі Груні до спеціальних лікарів у міську поліклініку. Ми любимо ці походи. Бо тоді можна погуляти містом і пропустити уроки. А іноді до дитбудинку приїжджає доктор Сніг. Він не з міської поліклініки, а з якоїсь спеціальної лікарні. І прізвище його насправді… Чи то Сніжицький, чи Сніжницький, чи Сніжновинський, чи Сніжневський… Словом, якесь снігове. А що ми всіх називаємо по-своєму, так, як нам легше, то і його прозвали доктором Снігом. Тільки Груня позаочі називає його ще й доктором Чепе, бо зазвичай він з’являється в нас після якоїсь надзвичайної події.
Можливо, цього разу доктор Сніг приїхав саме через мене. Бо останньою надзвичайною подією в дитбудинку була моя мандрівка містом і повернення з неї на міліцейській машині з блимавкою. З’явився він того ж дня, коли я почала ходити. Груня принесла мені яблуко, наказала з’їсти при ній, бо мені дуже потрібні вітаміни, а тоді повела до медпункту.
Дади немає. За її столом сидить невеликий, рудуватий, трохи опецькуватий чоловік у білому халаті й такому самому чепчику. Кілька хвилин він уважно розглядає мене своїми світло-сірими, аж білуватими очима, дивно мружиться, морщить чоло так, що його чималі залисини то насуваються на густі, також рудуваті брови, то підстрибують догори. Мені стає мулько від того погляду, відступаю помалесеньку назад, щоб чкурнути у двері. Але лікар уже енергійно схоплюється на ноги, вибігає з-за столу й опиняється біля мене. Тоді знову хутко-хутко дріботить кабінетом — від дверей до столу, від столу до протилежної стіни і знову до дверей, зупиняється переді мною, пронизує поглядом і мовчки показує рукою на стілець.
Розглядаю фонендоскоп у нього на грудях — він чомусь нагадує мені масивний кулон нашої директриси Лариси, так само блискучий, на грубому срібному обідку. Мабуть, фонендоскоп також слугує лікареві за прикрасу, бо він жодного разу навіть не торкнувся до нього. А навіщо мене, скажіть, слухати? Дада вже послухала, встановила діагноз і навіть у карточку записала.
— Як тебе звати, юна леді? — запитує доктор Сніг.
У нього спокійний голос і така чітка вимова, що, здається, кожне слово карбується окремо, само собою, а тоді, як металева кулька, відкочується від губ. Але чому він запитує? Адже в медичній картці записано — Ірина Христич.
— Ірис, — відповідаю несподівано для самої себе.
— Ірис?! — руді брови доктора Сніга підстрибують аж до залисин, біля носа яскравіше проступають руді цяточки ряботиння. — Ірис, Ірис, Ірис… Яке гарне, а головне — незвичне ім’я! Вперше зустрічаю дівчинку з таким іменем. Так називаються квіти. А ти знаєш, хто дав таку назву квітам? Ні? Гіппократ! Сам Гіппократ! Батько світової медицини! Грецький лікар, який жив ще у четвертому столітті до нашої ери!
Він раптом спохоплюється і дивиться у картку.
— Ти що, вигадуєш? Тут же написано — Ірина.
Пояснюю, що тато назвав Іриною, так і в метриці записано. Але мама завжди називала мене по-своєму — Ірис. Я більше звикла до другого імені, бо так тривалий час називала мене мама, а тата з нами не було.
Доктор Сніг перепитує, чи живі мої батьки. Мовчу. Чи сам не може здогадатися? Якби вони були… Хіба ж до сиротинця відправляють дітей, у яких є батьки?
— Грунечко! Принеси нам із кухні чайку! Мені й… пацієнтці! — гукає доктор Сніг і сідає за стіл.
— З печивом, Борисе Марковичу?
— Ти хочеш печива, Ірис? — доктор Сніг переадресовує Грунине запитання мені.
Заперечно хитаю головою — ні.
Звісно ж, мені хочеться печива, навіть дуже хочеться. Але що тоді подумає доктор Сніг? Що нас у дитбудинку не годують? Директриса Лариса наказувала нам дякувати та відмовлятися від гостинців, хто там що не пропонував би. Бо тільки так поводяться чемні, виховані діти.