— Тільки чай, Грунечко! Тільки чай! Але справжній, а не те, що ви тут називаєте чаєм.
— Авжеж, Борисе Марковичу! — вже здалеку озивається Груня.
— То як ти, Ірис, тут почуваєшся? Не дуже ображають тутешні? — доктор Сніг обертається і знову уважно розглядає мене, ніби поглядом хоче пробратися аж усередину моєї голови. Мені стає трохи моторошно від того погляду.
Голос його рівний, без будь-яких підйомів і спадів, а на обличчі — усмішка. А мене давно ніхто не запитував, як я почуваюся і про що думаю. Тож мені кортить розповісти йому про все. Геть про все! Найперше, звісно ж, про Клаповуха. Бо ніхто не вірить, що мій пес прибігає до мене аж із Ожинки.
Розказую, як мама привезла з міста цуценя — таке маленьке, як моя в’язана жовта рукавичка, як ми з ним гралися, як воно мене захищало і як ми розлучилися.
Доктор Сніг усміхається. О, він мене добре розуміє, дуже добре. В них удома колись також був пес — німецька вівчарка, — якого він страшенно любив. Звали його Шуриком.
— Хіба собак називають людськими іменами? — дивуюся.
— Батько назвав собаку так, як звали його старшого брата, з яким він вічно ворогував, — сміється доктор Сніг. — Старий мій був той іще оригінал! І ду-у-у-же любив випити. Завдяки Шурику не одну пляшку горілки заробив. Як? А ти послухай, от послухай. Вівчарки дуже розумні, одні з найрозумніших собак у світі, а ще вони добре орієнтуються на місцевості.
Поїхав якось мій старий до районного центру, а це за двадцять п’ять кілометрів від села, зайшов до знайомого, почав перед ним вихвалятися: наш Шурик і те вміє, і так може, і служить, і лапу подає, і сховані речі знаходить та приносить, і сліди «читає». Знайомий батька аж загорівся. «Продай, — каже, — собаку». — «Бери. Дві пляшки — і він твій. Тільки зачини десь і постережи, поки я додому доїду, бо він може мене наздогнати». Знайомий не повірив, але про всяк випадок зачинив пса в хаті.
Приїхав батько додому без собаки. Я в сльози: «Де наш Шурик?» А він сміється: «Завтра прибіжить». — «А як не прибіжить?» — «Прибіжить!»
Вранці виходимо з хати — Шурик лежить перед дверима і хвостом помахує. Двадцять п’ять кілометрів пробіг і не заблукав — прийшов прямісінько додому. Потім батько ще не раз такі продажі влаштовував. Я також не раз і не два бився об заклад із хлопцями, і Шурик допомагав мені вигравати. От, який розумний пес був!
— То якби він вас розшукав, якби прибіг здалеку, ви вийшли б до нього? Вийшли б, правда ж? Навіть якби довелося через ворота перелазити? — допитуюся.
— Звичайно, — запевняє мене доктор Сніг. — Собака іноді кращий друг, ніж людина. А друзями треба дорожити.
— От і я до Клаповуха перелізла, коли він прибіг сюди. Бо він теж мій друг, і він єдиний, хто зостався з усієї моєї родини, — зітхаю.
— Коли саме ти перший раз побачила його тут?
Розповідаю про те, як уперше вгледіла Клаповуха біля воріт дитбудинку і як наступного разу перелізла через огорожу і пішла за ним вулицею, як бродила засніженим містом, рятувала його від хлопчаків, заходила до магазину хутра, в кафе, як потім собака побіг собі далі, а я залишилася біля ялинки, бо дуже стомилася, так стомилася, що вже зовсім не мала сил іти за ним, як ледь не замерзла між Дідом Морозом і Снігуркою. Міліціянти мене врятували, а от у дитбудинку звинуватили у втечі і зачинили на всю ніч у холодному карцері.
Доктор Сніг терпляче слухає мене і записує щось у картку. Але це інша картка, не та, в якій роблять записи Дада і Груня. Мені здається, що він вірить мені, не те, що директриса Лариса, Дада й виховательки. Йому можна і про жахи, пережиті в карцері, розказати.
Він більш не усміхається, тяжко зітхає.
— Господи, які невігласи! Бідна дівчинка! Біднесенька Ірис! Але ж і ти повинна розуміти, що на світі не один вухатий пес світло-рудої масті. Вже ж немаленька. Кажеш, мама підібрала цуценятко на вулиці і привезла додому. Але ж деякі собаки так і живуть на вулиці. Вчора я зустрів цілу бродячу зграю. Думаю, що до дитбудинку також приходить бездомний пес. А тобі просто дуже хотілося на волю, тому ти й утекла. Нібито за Клаповухом пішла. Це — твоє підсвідоме рішення, дорогенька. Собака — тільки привід. Скільки ж ти пережила! Ну не хвилюйся — все буде добре. Тільки в майбутньому спочатку думай, що робиш. Я Груні залишу пігулочки, продовжуй їх акуратненько пити — раз на добу. І не дуже ділися з іншими тим, що з тобою відбувається. Люди не завжди розуміють, точніше — далеко не завжди намагаються зрозуміти. Але я буду навідуватися. І тоді ти зможеш говорити зі мною про все.