— Це кактус, зігокактус, улюблений Ларисин вазон! Яке ви мали право? — суворо каже Дада, а тоді хапає квітку з моєї долоні, розчавлює пальцями і кидає на підлогу.
Підіймаю знівечений цвіт. Уже й не квітку, а поруділий клаптик живої матерії, яка ще хвилину тому мала свою пам’ять. Ковтаю сльози. А ввечері, після відбою, відчиняю заклеєне на зиму вікно, викидаю в нього ковдру і подушку, вистрибую сама і йду до підсобки. Ми обнімаємося з Даною, так і засинаємо: в карцері, на тапчані з обшарпаною обшивкою.
Чуда не сталося. Його просто немає.
Весна зупинилася на старті і далі — ані руш. Із дахів скапало, під ногами не хлюпає, тільки латочки снігу сіріють на асфальті, нагадуючи шкуру облізлого пса. На деревах — жодної набубнявілої брунечки. Наші виснажені авітамінозом і знуджені зимою тіла не можуть дочекатися сонця. Чи хоча б склянки березового соку. Ми з Даною збігаємо схилом униз, у найвіддаленіший закуток саду, аж біля дороги. Там біліє кілька беріз. В одній хтось уже просвердлив маленьку дірочку, вставив у неї тоненьку металеву рурку і приладнав знизу літровий слоїк. Але застуджена береза не випускає ні крапельки вологи.
Ми схожі на двох лисичок біля журавлевого глечика з кашею — у стовбурі сік точно є, але як його наточити? Почекаємо трохи — а раптом закрапає? Тим часом дістаю з кишені пальта складений удвоє конверт, на якому замість зворотної адреси — напис від руки: «Лети з привітом — вернись з відвітом!» Але я знаю, від кого лист — від Грицика. Більш мені ніхто не пише. Дані не терпиться, і вона дивується: як то можна не прочитати лист і досі носити його в кишені нерозпечатаним? Та якби їй хтось написав… Ми присідаємо під березою, я розриваю конверт. Грицик повідомляє, що вдома все добре, всі живі-здорові, чого і мені бажають, і що він дуже хотів би мене побачити, але ж дитбудинок в іншій області, тому він не може приїхати.
«…Мені скоро вже буде чотирнадцять років, і дядько Василь обіцяв узяти мене на літо помічником на трактор. Як зароблю гроші, то обов’язково приїду до тебе. Вишли мені своє фото, бо в усіх хлопців з мого класу вже є знимки їхніх дівчат. Але їхніх дівчат і без того щодня всі бачать, бо вони живуть у нашому селі, а тебе — ні. Цікаво, якою ти там стала? Мама каже, що ти маєш бути дуже гарною, бо у твоєму роду всі такі. Я тобі теж вишлю фото, як поїду до райцентру і сфотографуюся…»
У слоїк під березою дзвінко падає крапля соку. Ми з Даною схоплюємося і з двох боків припадаємо вухами до шорсткого стовбура, щоб почути, як забурунилася в дерев’яних жилах прозора березова кров. А тим часом вільними вухами ловимо сердите чмихання за мурованою огорожею, що нею обнесено всю територію дитбудинку. Заглядаємо по черзі в дірочку в мурі — під гору повзе темно-вишневий легковик.
— Біжімо хутчіше, — смикаю Дану за рукав. — Доктор Сніг приїхав, зараз будуть нас кликати до нього.
— А нащо вони нас кличуть? Як думаєш? — задумливо питає Дана. — Хіба ми з тобою хворі на голову? Он Олька яка психована — і кричить, і навіть за коси дівчат тягає та копняки роздає, але ж її до доктора Сніга чомусь не водять.
— Не знаю, — знизую плечима. — Дівчата розказували, що Олька нещасна. Її тато як напивався, то за мамою навколо хати з сокирою бігав. Олька раз так злякалася, що в льох з переляку скочила, а вибратися не могла, бо там не було спущеної драбини. Вона два дні в льоху сиділа і моркву з капустою гризла, бо дуже їсти хотіла. Уявляєш? Як заєць або коза. Аж на третій день мама полізла за бульбою в льох і знайшла її. І з того часу Олька дуже боїться щурів і не може терпіти, коли хтось щось гризе. Тепер її тато в тюрмі, а мами немає. Може, доктор Сніг Ольку вже вилікував? Чи вона безнадійна? Зі мною він просто говорить. Часом сам щось розказує, а часом щось таке питає, що аж смішно стає. Ну знає ж уже, а все одно по три рази одне й те саме питає. А таблетки він приписує для зміцнення організму і для заспокоєння, бо як людина неспокійна, то її організм не може бути міцним. Так Груня казала. А з тобою він теж так говорить?
— Мені здається, просто випитує — то про бабусю, то про батьків, то про дитбудинок. Але я не люблю чужим розповідати. Він каже, що я або інтроверт, або дуже потайна. Ти знаєш, що таке інтроверт? І я не знаю. Мабуть, це ще гірше, ніж бути потайною. Ну й хай… Біжімо!
Поки ми вибігаємо нагору, машина вже заповзає у відчинені ворота, під’їжджає під самісінькі двері адмінкорпусу. З неї виходить доктор Сніг і відчиняє задні дверцята. Цікаво, кого це він привіз?