На підніжці з’являється жіноча нога — туга, ніби точена, в новенькому білому чобітку з короткою халявкою, отороченою хутром, і на високому підборі. За нею — пола пісочно-бежевого пальта з довгим ворсом, притримувана рукою в тонкій шкіряній рукавичці, а далі випливає і вся жінка. Вона висока і трохи повнява, але ця повнота не псує її, навпаки, робить звабливою — тонка талія, широкі стегна, округлі литки над білими чобітками. На світлому пальті чорно блищить розпущене волосся, що обрамлює матово-біле обличчя, темні очі меланхолійно оглядають подвір’я дитбудинку. Від жінки віє такою загадковістю, що ми з Даною стоїмо, затамувавши подих, і не зводимо з неї очей.
— Сюди, Ядзю! — доктор Сніг притримує її за лікоть і відчиняє двері. — Тут медпункт і тут же кабінет директорки. Думаю, ти не будеш проти, якщо я проведу тебе до Лариси Пилипівни.
Він значно старший за неї і значно нижчий — ледве сягає її плеча. «Вона могла б не взувати чобітки на таких високих підборах, і тоді доктор Сніг не здавався б таким низьким поруч із нею», — міркую собі. А ще думаю, що, мабуть, ніколи не буду мати такого гарного пальта, як у цієї розкішної жінки. І таких модних чобітків на підборах — також. Як же мені набридла ця важка сіра роба з грубого сукна і з котиковим коміром, як остогидли ці шкарбани на гумових підошвах! Хоч би швидше справжня весна прийшла, щоб скинути цю ненависну верхню уніформу. Та, що під нею, принаймні не така важка.
— Як думаєш, хто вона докторові Снігу? — запитує Дана.
— Не знаю, — кажу. — Може, це якась начальниця дитбудинків.
Директриса Лариса так довго пригощає приїжджих у своєму кабінеті, що ми у дворі й задубіти встигаємо. Я вже подумала, що вони просто до неї в гості приїхали і доктор Сніг не збирається розмовляти з нами. Повертаємося до спального корпусу, розстібаємо посинілими пальцями ґудзики. Та щойно ми роздяглися, як зайшла Груня і сказала, щоб хутенько збиралися, бо доктор Сніг таки кличе: спочатку Дану, а потім — мене.
Ми з Даною розминаємося біля дверей, і я не встигаю запитати її, про що говорив з нею доктор Сніг. Груня тягне мене за руку: «Хутко! Хутко!», але не в медпункт, а в кабінет директриси.
Переступаю поріг і насамперед шукаю очима різдвяник. Він уже не на підвіконні, а в кутку кабінету — зеленіє собі на круглій дерев’яній підставці на трьох тонких високих ніжках. Мабуть, директриса Лариса виставляє екзотичний вазон на сонце тільки тоді, коли він цвіте, а після цвітіння переносить у темніше місце. Поки роздивляюся різдвяник, на якому вже немає жодної квіточки, всі троє так само уважно дивляться на мене.
— Христич! Ти де літаєш? Ану приземлюйся! — клацає пальцями директриса.
Приземлююся. Але зразу ж задивляюся в інший бік — на жінку, яка приїхала з доктором Снігом. Точніше, на її вузьку кремову спідницю з рудими блискучими ґудзиками на накладних кишенях у формі сердечок, на тонку блузку з воланами на манжетах і біля горловини, на золотий ланцюжок із маленьким кулоном, що поблискує з воланів, на пальці з наманікюреними блідо-рожевим нігтями, що тримають тонку сигарету із золотистим обідком. Директриса Лариса, без натяку на макіяж, з короткою, «під хлопчика», як і в більшості вихованців дитбудинку, стрижкою і в чорному діловому костюмі поруч із гостею здається покоївкою при королеві.
— Познайомся, Ірино, — це Ядвіга Михайлівна, моя дружина.
Доктор Сніг каже це з неприхованою гордістю — от, мовляв, яка в мене дружина!
— А це, Ядзю, та сама дівчинка, про яку я тобі говорив. Правда ж схожа?..
Він не уточнює, на кого я схожа. Вочевидь, вони вже говорили про це між собою, але Ядвігу ця схожість, здається, не дуже тішить.
— А, це та, що злякалася пса? — флегматично уточнює жінка, але дивиться не на мене, а на свою блискучу запальничку, клацає нею: то запалює, то гасить, ніби грається якоюсь дитячою забавкою.
— Якого пса? — перепитую здивовано.
— Здається, якогось вухатого, — вона підносить запальничку до сигарети, затягується запашним димом.
Я також втягую в себе тоненьку сиво-блакитну цівочку, що піднялася над столом і переметнулася від Ядвіги до мене. Ніколи б не подумала, що сигаретний дим може бути таким запашним, як дорогі парфуми.
— А чого ж лякатися Клаповуха? — не погоджуюся. — Клаповух був дуже добрий. І взагалі, я дуже люблю собак.
— Це добре, що ти любиш собак. І що не боїшся їх — теж добре. Дуже-дуже добре. — Доктор Сніг підхоплюється на ноги і починає бігати по кабінету. — Тут така справа, Ірино… М-м-м… Як би це тобі сказати… Ти хотіла б мати таку маму, як Ядвіга Михайлівна?