Він запитує тільки так, для годиться, а сам упевнений: хотіла б. Ще б пак! Ну хто ж відмовиться від такої мами?
А от я не впевнена. Дивлюся на жінку, яка випускає тонким, ніби виточеним з білого мармуру, носом дим і байдуже поглядає у вікно. Здається, вона навіть не чує, про що говорить її чоловік. Чи не хоче чути? А може, я їй зовсім не сподобалася?
Мені страшенно хочеться вирватися з дитбудинку, жити у власному домі. Але чи хочу я такої мами? Ні! В мене була своя, найдобріша, найкраща у світі. Її ніхто не може замінити. Тим більш, ця жінка, така розкішна і холодна, байдужа та неприступна, як Снігова королева. Хм… Жінка доктора Сніга — Снігова королева… Але чи можна про це казати? Що, як доктор Сніг раптом розгнівається? Що, як директриса Лариса потім лаятиме, що я невихована і дурна селючка?
— Тобі дуже пощастило, Христич, — каже директриса, ніби прочитавши мої думки. — Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило, дорога моя! Борис Маркович і Ядвіга Михайлівна — такі люди, такі люди… І вони хочуть взяти тебе у свою сім’ю. Саме тебе! Розумієш, що це означає? Ти будеш мати свій дім, будеш навчатися у кращій школі, в тебе буде свій одяг, книжки. Можливо, тебе навіть удочерять. Звісно ж, не зразу, але якщо ти гарно себе зарекомендуєш… Правда ж, Борисе Марковичу?
— А Дана? — кричу злякано.
— До чого тут Дана? — брови директриси Лариси лізуть на лоб. — До чого тут Дана?! Латник тобі не сестра і навіть не далека родичка. Ми не зобов’язані… І взагалі… Може, хтось і її захоче забрати. Колись…
— Не думаю, — тихо, майже нечутно шепоче доктор Сніг. — Там така ситуація…
— Я її не покину! — кажу вперто і відважно дивлюся в палаючі гнівом очі директриси.
— Ну-ну, заспокойся. Заспокойся і подумай, дівчинко! — бере мене за руку доктор Сніг. — Ми ж тебе не підганяємо, нікуди не квапимо. Ти добре подумай. Ми ж із тобою майже друзі. Хіба ні?
Ядвіга мовчить і дивиться у вікно. Вона не тут, не в кабінеті директриси. З тонкої сигарети на кремову спідницю падає попіл. «Невже їй не шкода такої дорогої спідниці? — думаю. — А раптом іскринка пропалить дірку?»
Вони від’їжджають увечері. Ми з Даною не можемо заснути до півночі. Дана плаче. Я запевняю, що ніколи-ніколи її не покину. Ніколи й нізащо! Ми завжди будемо разом, навіть коли станемо зовсім дорослими. Влаштуємося на одну роботу, будемо жити в одній квартирі. Тож хай або удочеряють нас обох, або беруть собі якусь іншу дівчинку з дитбудинку.
— Клянешся? — обнімає мене Дана.
— Клянуся! — кажу гаряче.
— А давай, Ірис, поклянемося на крові!
— Як це? — дивуюся.
— Треба надрізати долоні, стулити їх, щоб змішалася кров, і промовити клятву.
Дістаю з шухляди бритву для підстругування олівців, роблю надріз біля зап’ястя і передаю лезо Дані. Дана робить те саме. Кров цибенить із наших порізів, але ми не відчуваємо болю. Прикладаємо руки — надріз до надрізу, змішуємо кров’яні цівки й урочисто обіцяємо ніколи не зраджувати нашу дружбу й довіку не розлучатися. Тепер ми сестри по крові й ніколи-ніколи не залишимо одна одну — ні в радості, ні в горі.
Наприкінці березня — як новий сніг на наші голови: Дану збираються перевести в інший дитбудинок.
— Чому? — плаче Дана. — Тут же зі мною нічого не трапилося! Тут же все добре! І я нікому нічого не розказувала!
— Поїдеш у спеціальний заклад, для таких, як ти, — спокійно відповідає директриса Лариса.
Прошу і мене перевести разом із Даною. Директриса ніби й не чує, наказує Дані збирати речі. Дана заявляє, що нікуди не поїде, в неї починається істерика. Груня робить їй укол, збирає у валізку Данин одяг. Дана покірно виходить, іде до машини «швидкої допомоги», що має перевезти її в інший притулок. Мене зачиняють у кімнаті. Спостерігаю за тим, як Дану садять у машину. Коли «швидка» рушає, вистрибую з другого поверху у вікно. Але машина вже минає ворота. Кидаюся за нею, біжу, поки стає сил. А коли видихаюся — падаю на врешті нагріту весняним сонцем землю. «Це ж так колись бігли за мною Грицик і Клаповух, — думаю. — Бідний, біднесенький мій песик! Може, я також помру від розлуки, як і він».
Наступного тижня приїжджають доктор Сніг і Ядвіга, щоб забрати мене до себе. Дани немає, і тепер мені все байдуже.
На мене звалилося стільки волі, що я не знаю, куди її подіти. Моє переселення припало на перший день весняних канікул. Борис Маркович запевняє, що за тиждень влаштує мене у пристойну школу. Так і каже: у пристойну. Досі я не підозрювала, що школи діляться на пристойні і непристойні.