А зараз уроків немає. Немає і «підйому» з «відбоєм», штовхань у довжелезній черзі до туалетів і умивальників, маршування колоною через двір із викрикуванням речівок. Немає суворої сантрійки, що при вході до їдальні змушує показувати руки — миті чи немиті. І навіть якщо ти їх не просто мила, а ще й пемзою терла, але комусь із сантрійки здасться, що вони брудні, — іди гуляй голодна, сніданок чи обід не для тебе, нечупари. Також немає чергувань у їдальні, миття посуду на кухні. Не треба ховатися від пришелепуватих старшаків, утікати від дошкульних насмішок, підніжок і штурханів у спину, запотиличників і щиглів у лоб.
Я в іншому світі, де хоч цілий день можна дивитися телевізор, читати цікаві книжки, гуляти доріжками в саду, що тільки-но почав розпускатися, або ж гойдатися на гойдалці, прилаштованій до залізної поперечини під дротяною аркою, обвитою виноградом. Зараз на арці видно тільки руде ажурне плетиво міцної, хоч іще голої виноградної лози. А от улітку арка, вочевидь, перетворюється на зелений тунель, так густо обплетений зеленими пагонами та листям, що крізь нього не може пробитися жоден сонячний промінь. У такому затінку, мабуть, дуже приємно пересиджувати спекотні дні. Все це так несподівано мені дісталося, що я досі не можу повірити в його реальність.
Вибираю друге і третє: книжки і сад. Гойдалка — для малих. У нас у дитбудинку також була гойдалка, хоч і не така гарна та зручна: саморобна, дерев’яне сідельце на довгих мотузках, але на ній хіба першачки гойдалися. Цікаво, а для кого тут встановили таку дорогу гойдалку? Може, у Сніжницьких колись була дитина? А може, доктор Сніг повісив її для своєї Ядвіги? В усякому разі, її приготували не для мене — вона тут давненько, бо на металевій конструкції, фарбованій на блакитно, подекуди видно плямки ерозії, скоро іржа поповзе далі. Ні, зовсім не маю бажання гойдатися.
А от подивитися телевізор я, звичайно, не відмовилася б. Він такий великий і гарний, не те що сірий ящичок із замацаним екраном у дитбудинку. Тільки ж телевізор у великій кімнаті, а я не насмілююся туди зайти. І не наважуся, бо там, на широкому дивані з високою спинкою, оббитому зеленим оксамитом у тонку золотаву смужку, зараз сидить Ядвіга. Вранці я випадково почула, як вона запитала Бориса Марковича: «До чого цей черговий вибрик? Навіщо ти взяв цю дівчинку? Навіщо?!» А він: «Щоб тобі було веселіше, серденько. Ти ж увесь час одна й одна. До того ж ти сама бачиш, як вона схожа на нашу…» Але Ядвіга не дала йому договорити: «Від цієї схожості мені ще більше болить!»
Щоб було веселіше… Дивний доктор Сніг. Звідки мені знати, як її розвеселити? Розважатися я могла тільки з Даною, а тепер мені без неї дуже сумно, так сумно, що аж плакати хочеться. До того ж я трохи побоююсь Ядвіги. Вона така вишукана і… замкнута, ніби й не помічає мене. Ні, Ядвіга ніколи мене не полюбить. Ніколи і нізащо, бо я їй зразу не сподобалася. І чому Борис Маркович вибрав для неї саме мене?
Книжку почитаю трохи пізніше, а зараз — у сад. Він не дуже великий, але чого тільки тут немає! Яблуні, груші, сливи, кремезний горіх, що кроною накрив альтанку з різьбленим дашком. А ще: кущі смородини та малини, бузок із набряклими китицями, вже готовими до цвітіння… Навколо дерев і кущів — вічнозелений живопліт, а за ним — туго натягнута металева сітка огорожі, пофарбована в зелений колір. Сітка тягнеться по всьому периметру двору і збігається до двох боків чорної кованої брами з якимись дивними елементами: на кожній стулці — по трикутному щиту, з-під якого визирає меч. Зверху над щитом — гостре лезо меча, а знизу — руків’я у вигляді зміїної голови. Таку змійку я бачила в медпункті дитбудинку, але там вона звивалася навколо чаші.
Зупиняюся посеред алейки, звідки видно весь будинок. Першої ночі, коли ми тільки приїхали, він здався мені височезним і дуже похмурим. Насправді дім не такий уже високий і зовсім не похмурий. Стіни з червоної цегли закінчуються під дахом рельєфним рядочком, що оперізує будинок по всьому периметру, віконні рами не зовсім білі — ледь-ледь рожевуваті, навколо вікна на другому поверсі — також рельєфний узор, але не з цеглин, а з мозаїчної плитки. Тільки дах — чорний, ґонтовий, і комин чи то з чорних цеглин, чи пофарбований на чорно. Власне, дім навіть не дво-, а півтораповерховий.
Моя кімната нагорі, он за тим круглим, як ілюмінатор, причілковим вікном. На світанку я нічого в ньому не побачила — тільки густу стіну туману, що повільно перекочувався мимо вікна, як морські хвилі. Я навіть уявила себе на підводному судні капітана Немо, десь в океанських глибинах. А потім туман почав розсіюватися і в потаємний ілюмінатор зазирнула гілка розлогої липи, за липою показався сад, а вже за ним сяйнуло невелике озеро. На озері плавали кілька рябих диких качок, потім до них прилетіли два селезні. Отже, поруч із будинком є озеро.