Він приймає руку з мого плеча і бере за лікоть Ядвігу.
— А ти можеш зайти… Туди, куди просила… Тільки ненадовго… Ти мене чуєш, Ядзю? Зрозумій же, серденько, — я й без того ризикую… Він же не просто пацієнт. Це он там, у лівому крилі. Прошу тебе, подивишся і зразу назад. Що з мертвим говорити? Будь розумницею, — наказує тихо, але наполегливо.
З мертвим? Як то — з мертвим? Чому він так сказав? Зупиняюся як вкопана і, здається, починаю здогадуватися, чому Ядвіга сьогодні така дивна, чого спершу одяглася в чорне і чого ми сюди приїхали. Ні, не задля екскурсії, не ради замку з палацом і їхньої старовинної архітектури. Щось із Олесем… Невже він… Мені страшно навіть подумки вимовити це слово — «помер».
Після того, як Олесь вийшов із підвальної кімнати, розташованої під кабінетом, і Борис Маркович повернув його до цієї спецлікарні, я нічого про нього не чула, однак часто думала. Про що? Про те, що якби не той урок музики в бібліотеці… Якби не полонез Огінського… Якби я своєю грою не роздратувала Олеся, а Аліна Вікторівна не захопила… Якби… Якби… Якби… Може, все склалося б інакше. Але ж рано чи пізно Борис Маркович усе одно спустився б у свій нижній кабінет — виявляється, в ньому він працює, а у верхньому тільки спить.
Пориваюся слідом за Ядвігою. Але Борис Маркович зупиняє мене.
— Подивися на боривітрів, може, побачиш соколят. Я ж тобі розказував про них. А мамі треба побути самій. Вона ненадовго. Правда ж, мамусю, ти ненадовго?
Він рішуче бере Ядвігу за лікоть, підводить до бокових дверей і легенько підштовхує, а сам повертається і йде до центрального входу. Мені тривожно і боляче, ні на що не хочеться дивитися. Але стояти на місці також нестерпно. Блукаю подвір’ям, розглядаю клумби з пришерхлими від спеки квітами, старовинний брук, викладений квадратними камінцями — і як їх можна було так підібрати і припасувати одні до одних? Задираю голову до вежі. Біля неї літають якісь птахи. Літають неспокійно, скиглять і б’ють крильми. Мабуть, це і є боривітри. Борис Маркович думає, що я нічого про них не знаю. Але це не так, бо Ядвіга недавно розповіла мені і про гнізда на вежі, і про те, що ці соколи чомусь завжди гніздяться саме в таких місцях. Може, й справді боривітри — то душі старовинних замків, як сказано в одній древній легенді.
Нагинаюся під яблунею-паперівкою, щоб підняти з трави кілька падалиць, і зразу ж випростуюся — вгорі все голосніше звучить тривожне пташине скигління та лопотіння крил. Що там відбувається? Задираю голову — боривітри вже зійшлися в бою з якимись чорними птахами. Четверо чорноперих, мабуть, хотіли вдертися до вежі і схопити соколят. Соколина пара не пускає їх, відбивається до крові. На бруківку падають кілька червоних крапель і біле та чорне пір’я. Нападники атакують і атакують, а соколи затято відбиваються від них. Сили нерівні: ось-ось чорні бандити ввірвуться в бійницю. Але на відчайдушне ячання соколів прилітає ще одна пара боривітрів. Нарешті чорні здаються і втікають.
Переводжу погляд на палац. У віконечку за металевою решіткою видніється чиєсь обличчя, бліде, з глибоко запалими очима. Ті очі також дивилися на пташиний бій, а тепер втупилися в мене, ніби хочуть просвердлити. Тілом прокочуються дрижаки. Хутко відступаю і ховаюся під грушу, що росте під муром. Із дверей виходить Борис Маркович.
— Мами ще не було? — запитує.
— Ні, — кажу, — вона ще не виходила. Там он боривітри билися з якимись чорними птахами. Я думала, що то ворони напали. Але, здається, то не ворони. А соколят я не бачила, мабуть, їм тато з мамою не дозволили вилітати, бо хижаки пантрують.
— А, то шуліки. Вони знають, коли за здобиччю прилітати. Але до соколів не так просто дістатися. А соколиці… О, соколиця швидше загине, ніж віддасть своїх малих.
Ми спрямовуємо погляди на освітлену сонцем бійницю, в якій гніздяться боривітри, і разом скрикуємо. На вежі стоїть жінка в білому одязі, з розпущеним чорним волоссям. Привид княжни? Але ж зараз день. Жінка випростується, розкидає навхрест руки, хитається вперед-назад, ніби роздумує, що робити далі. Знімає чорні туфлі, розстібає і кидає вниз чорний пасочок. Пара боривітрів вилітає з гнізда, присідає на краєчок бійниці і тривожно спостерігає, що буде.
— Ядзю! — суворо каже Борис Маркович. Не кричить, а саме каже: — Ядзю! Що ти надумала?
Але вона вже злітає в повітря. Як велика біла соколиця, яка втікає від шуліки. Мені здається, що цей політ триває вічність.
Частина третя
Ірина