Хмельничанки здивовано повертаються до нього, переглядаються між собою. Мені незручно перед ними.
— Чому? — запитую знічено.
— Надто легковажно. Інститут — не театр або концертна зала. В екзаменаційній комісії солідна львівська професура, можна сказати, медична еліта. Треба справити враження серйозної дівчини, а не вертихвістки. Ти ж знаєш, що незнайому людину по одежі стрічають…
Авжеж, знаю. І по чому випроводжають — також знаю. Але ж… Цікаво, а як же вдягаються серйозні дівчата в таку спеку? І чому львівській професурі має бути не до шмиги моя блакитна крепдешинова сукенка з короткими рукавами і з білою мережкою на грудях? Модна, новенька, тільки-но з крамниці — я її ще жодного разу не вдягала, тримала спеціально на вступні іспити. І босоніжки до неї підходять. Ну гаразд. Покірно повертаюся назад, відкриваю валізу і розкладаю на ліжку все, що прихопила з собою з дому. Тато прискіпливо розглядає мій літній гардероб.
Сусідки-хмельничанки знову скептично переглядаються, хмикають і демонстративно виходять із кімнати. Тато ще більше хмуриться.
— Ти куди збиралася? На показ мод? Жодного пристойного костюма не взяла. І що тепер робити? Доведеться купувати. Ну й задачку ти мені загадала! Спробуй у цій країні вічних дефіцитів купити щось усього-на-всього за дві години до часу ікс…
Хіба він не бачив: дівчата також пішли у відкритих літніх сукенках і босоніжках. Що в цьому непристойного? Але я мовчки йду за татом до автівки. Купити костюм чи взуття — дійсно непроста справа, бо в наших крамницях навіть трусики і мило — дефіцит. Що не викинули б на продаж: масло, ковбасу, туалетний папір чи чоботи, — зразу кілометрова черга зі сварками, а часом і з бійками. Де ж ми з самого ранку будемо шукати пристойний костюм?
Під’їжджаємо до центрального універмагу. Тато йде попереду, я — за ним. Не зупиняємося біля жодного відділу, зразу ж підіймаємося сходами на останній поверх, де знаходиться дирекція. Тато наказує мені чекати, а сам зникає за широкими дерев’яними дверима. За годину я вже одягнута в темно-синю чеську двійку з довгими рукавами і білу блузку з розкішним жабо. Волани доладно випинаються на грудях і ледь визирають із рукавів піджака. Непогано, але поки доїжджаємо до інституту, блузка на спині стає мокрою, цівки поту стікають по хребту. Надворі вже зранку спека, а що буде в полудень? Снідати немає часу, а мені й не хочеться. Тільки спрага допікає.
Першими складати іспит ідуть п’ятеро добровольців. Цікаво, справді найбільш упевнені чи ті, в кого елементарно нерви здають? Хтось у кутку бурчить, що то ніякі не герої, а «договірники» — за них уже і домовлено, і заплачено, то чого їм боятися? Звідки тому буркотунові знати? За мене тато також домовлявся, але ж я чекаю, бо все одно спершу треба скласти іспит, а тоді вже говорити про умови. Добровольці виходять нібито задоволені. Після них — черга, за алфавітом.
Які різні ці вступники і взагалі які різні люди! Он біля вікна стоїть хлопець із заплющеними очима. Враження таке, що він спить стоячи або ж медитує. Але очі час від часу розплющуються і втуплюються в чергу, а губи безперестанку ворушаться. Отже, «проганяє» в пам’яті підручник. Руда дівчина вже тримається за клямку, а ще продовжує гортати книжку, тоді кидає її просто на підлогу перед дверима аудиторії і заходить. Ну що ще можна було вивчити за кілька секунд до іспиту? А он і мої сусідки-хмельничанки, «трійня» з гуртожитської кімнати, — схилили стрижені русяві голови докупи і перешіптуються, мабуть, повторюють формули.
Ловлю себе на тому, що мені цікаво спостерігати за людьми: вивчати їхні обличчя, уявляти характери, вгадувати думки та передбачати поведінку.
Чекаю вже третю годину. Нарешті. Переступаю поріг аудиторії і завмираю, як соляний стовп. Що це? Куди я потрапила? За масивним столом — четверо дивних істот, схожих на звірів. Не зразу доходить, на яких саме. Здається, на ведмедів. Ні, це вовки, але якісь надто бурі та волохаті — довга шерсть спадає аж на стіл, за нею не видно ні очей, ні вух, ні навіть лап. Звірі мовчать і, мабуть, пильно стежать за мною крізь свої бурі космаки. Один із них, крайній праворуч, раптом різко змахує головою і закидає шерсть назад, на спину, — так, як би довгокоса дівчина прибирала з обличчя пасма волосся. Зелені очі втуплюються в мене, потворний рот розтягується до вух і з нього виривається чи то клекотіння, чи гарчання, чи приглушене виття.
Повертаюся, щоб вибігти, але не можу зрушити з місця. Моє тіло судомить, ніби його хтось викручує, як випраний рушник. Із жахом відчуваю, що також перетворююся у звіра. Хапаюся руками за обличчя — обличчя немає, дивлюся на долоні — вони вкрилися густою бурою шерстю. Зате звірі тепер посміхаються мені своїми потворними мордами — мабуть, признали за свою.