— Чого ти стоїш біля дверей? Проходь, бери білет. Сміливіше! Ми ж не кусаємося.
Отже, своїх не кусають. А білет… Куди білет? Чую, як десь за стінами голосно чахкає потяг. Отже, мене хочуть кудись на ньому відправити? Може, у звіринець чи в цирк? Ще чого! Нікуди я не поїду! Треба рятуватися. З неймовірним зусиллям відриваю праву ногу від підлоги і переставляю в напрямку дверей, потім так само — ліву. Ось і рятівні двері, але й за ними юрмисько звірів. Вони тупцюють навколо мене, труться спинами, обнімаються волохатими лапами. Мене нудить від їхнього запаху, я шукаю виходу з приміщення і не бачу — перед очима суцільна темрява. Чи то й мої очі закрила густа бура шерсть, крізь яку не може пробитися погляд? Як же втекти? Куди? І тут мій винахідливий мозок знаходить вихід — непритомнію і падаю. Хай спробують мене там упіймати!
Усю дорогу зі Львова їдемо мовчки. Іспити провалено. З тріском! Тато кермує і навіть не дивиться на мене. Мабуть, злиться, вважає, що я навмисне. Зрештою, я ніколи не знаю, що він думає. З того часу, як загинула мама, він майже ні з ким не спілкується. Приходить додому і зразу зачиняється у своєму кабінеті — навіть не знаю, в котрому з них: верхньому чи нижньому. Єдине, що він ніколи не забуває, — це контролювати мої оцінки та лікування: щоранку — пігулочка, раз на місяць — тестування для перевірки та зміцнення пам’яті. Я мушу бути здоровою і слухняною, бо від цього залежить моє щастя. Тато дуже хотів зробити щасливою і маму, але вона ослухалася його. І що з того вийшло? Він же казав їй, що на старовинних мурах небезпечно. А вона все одно полізла, бо хотіла зблизька на боривітрів подивитися. От і подивилася. Не втрималась і впала. А він же її попереджав, він же говорив…
Раніше на стіні в бібліотеці висів мамин портрет, написаний знайомим художником, гарний такий, у дорогій рамі. На ньому мама в рожевій сукні і з маленькими довгастими рожевими сережками в золотій оправі. У великій кімнаті, на поличці шафи, стояла чорно-біла мамина фотографія у бронзовій рамочці на підставці. Та рамочка дуже пасувала до смужок на диванній оббивці. А тепер — ні картини, ні світлини. Я думала, що тато забрав їх до свого кабінету. Але там у шухляді стола тільки невелика фотографія — тато, мама і маленька дівчинка з білим бантом на голові.
Мабуть, та дівчинка — я. А хто ж іще? Але чомусь я зовсім не пам’ятаю, коли і де ми фотографувалися. І про те, як любила гойдатися на гойдалці у дворі, і як ми їздили втрьох до моря, і навіть як мама піднімалася до боривітрів. Тато розповідає, а я тільки уявляю, як то могло бути. Він каже, що це — наслідок щеплення, що його мені зробили в дитинстві, особливості моєї дитячої пам’яті. Її треба тренувати, тренувати і тренувати. Цим він і займається. Але навіть тато не може натренувати мій мозок так, щоб він краще розумів геометрію.
Ні, він таки злиться, навіть дуже — он вилиці аж ходором ходять і вуха палахкотять. Але ж я не винна в тому, що зі мною сталося, — такого вже давненько не було. Не винна! Просто я страшенно не хотіла складати ці іспити, і в мене після безсонної ночі паморочилася голова, і мені було дуже душно в закритому кримпленовому чеському костюмі. Геть обезсилена і знічена, схожа на рибину, викинуту на сушу, сиджу за спиною в тата і мрію тільки про одне: швидше доїхати додому, прийняти душ і лягти в ліжко. Що буде далі — мені наразі байдуже.
Наступного дня почуваюся краще. Тато вже на роботі. Ввечері він виголошує свій вердикт: у медичні інститути в першу чергу зараховують тих, хто має стаж роботи в лікарні, неважливо який, аби стаж, а бажано дворічний, тому вже з наступного місяця я піду працювати санітаркою. Так-так, звичайною санітаркою. От пошурую шваброю палати та повиношу судна з-під лежачих, тоді й зрозумію, чим відрізняється людина з вищою медичною освітою від людини без неї. А наступного року знову поїдемо вступати. Звісно ж, туди само. Нічого страшного: дехто по сім разів вступає, але добивається свого, фармацевт — професія дуже престижна, дуже. Якби я закінчила школу із золотою медаллю, все було б значно простіше, але я не дотягла до медалі, тож тепер буду драїти підлогу.
Сам він також не зразу став лікарем. Після школи два роки працював у трупарні. Так-так, у трупарні. Носити трупи і допомагати патологоанатому копирсатися в них — це навіть не підлогу драїти. Але якщо дуже хочеться чогось досягти… Якщо я думаю, що третього року він урешті став студентом медінституту, то дуже помиляюся. Ха-ха… Вступив у медичне училище і працював у другу зміну медбратом у психлікарні. Саме у психлікарні йому дали направлення, і саме після цієї роботи він вирішив стати не хірургом, а психіатром. Із «червоним» дипломом медучилища та з трудовим стажем вступити було легше. Сильна і цілеспрямована особистість рано чи пізно досягає своєї мети. Головне, щоб така мета була.