Тато — сильна особистість, дуже сильна. Тільки подумати, як він добивався свого і таки добився — став тим, ким хотів. Але я не маю на меті стати фармацевтом. Однак маю мрію. Та про неї я говорити не можу. Тож мовчу і з провинним виглядом слухаю. Так і повинна поводитися вихована, чемна, слухняна донька.
Цього ж дня тато вирушає у відрядження — якась неприємна історія в Соснівському дитячому будинку, щось пов’язане з психозом чи з суїцидом, чи з тим і тим одночасно. Тепер кілька днів у притулку працюватиме спеціальна комісія, до якої входить і тато. Він бурчить: у тому дитбудинку вічно якісь проблеми, бо там всі психічно неврівноважені, кожні дев’ять із десяти вихованців — неврастеніки. Специфіка закладу. Але така вже в нього робота.
Бажаю йому удачі, а сама вже за годину шпацирую до педагогічного інституту. Це рішення не спонтанне, воно визрівало давно, а остаточно прийшло до мене дорогою зі Львова. Тільки тепер його доведеться скорегувати — буду вступати не на стаціонар, а на заочну форму навчання. Може, це й на краще, бо таким чином я і татів вердикт виконаю, і від своєї мрії не відмовлюся.
Поспішаю — сьогодні останній день прийому документів, а за два дні починаються іспити. Мені й готуватися до них не треба. Мова, література, історія — це для мене, як склянку води випити. Коли б мене розбудили посеред ночі і сказали, що зараз розпочинається котрийсь із цих екзаменів, я хіба попросила б хвилин десять, щоб одягнутися.
На усному іспиті з літератури декан, ще не старий чоловік, але вже з абсолютно сивим, густим і довгим, схожим на лев’ячу гриву волоссям буквально засипає мене запитаннями. Чомусь його цікавить, що я знаю поза програмою. А тоді питає востаннє: чому я з такими знаннями вступаю на заочну форму?
— Ти ж у нас червоною стипендіаткою могла б стати. Такий твір на вільну тему написала, що ми всією кафедрою вголос читали. Це прецедент, не пам’ятаю, щоб так читали роботу абітурієнта, а я тут уже майже тридцять років працюю. І вірші гарні. Сподіваюся, з нашого інститутського гнізда ще одна справжня поетична пташка випурхне.
Не знаю, скільки тих пташечок уже вилетіло з цього гнізда. Але він, Олександр Ремез, — одна з них, його книжки я читала ще у школі. Певно, він відчув у мені суголосну душу, тому й зацікавився. Мені приємно. І Романові я вдячна, що дотримав слова і надрукував вірші ще до мого випускного — сказав, що це подарунок від редакції. Але що з того? Кажу, що на стаціонар не можу йти через складні сімейні обставини.
— І наскільки ж вони складні? — допитується Олександр Танасович.
Не знаю, що відповісти. Знизую плечима і мовчу.
— Обставини мають тенденцію до змін. Щось зміниться — кажи, переведемо із заочного, — запевняє декан.
Якщо і зміниться, то не на краще. Аж серце спиняється, коли думаю, що скаже тато, як дізнається. Намагатимусь якомога довше тримати свій вступ у таємниці. Хоча чого йому сердитися? Я ж не відмовляюся працювати санітаркою — буду шурувати шваброю підлогу, мити вікна і столи, виносити судна, годувати лежачих, робитиму все, що треба. Впораюся. Усе інше — після роботи. А далі… Втім, який сенс загадувати? Доживемо до наступного літа — побачимо.
Упаси вас Бог такой заботы…
Іспити закінчуються разом зі спекою. Надворі гроза та неймовірна злива, ніби небо враз розверзлося. Мені здається, що це воно салютує на честь моєї перемоги.
Перемога не тільки в тому, що я стала студенткою. Я вперше відважилася зробити щось по-своєму, перемогла свій страх. Побачимо, що з того буде.
Інтуїція підказує, що тато зашле мене санітаркою в палац. Зараз він мовчить, ніби й забув про свою погрозу, а тридцять першого серпня поставить перед фактом: завтра на роботу. Це цілком у його стилі: один раз сказати, ніби між іншим, потім не згадувати, навіть не натякати, а тоді враз проголосити зі здивуванням: «Хіба ти забула? Треба тренувати пам’ять, дорогенька! Пам’ять має працювати, як швейцарський годинник!» Нагадування про пам’ять — як ляпас…
«Заслання» в санітарки я не боюся, а от палацу — дуже: панічно, до відчаю, до тремтіння колін, до нудоти. Уже погано пам’ятаю, що там сталося з мамою, — здається, вона справді хотіла побачити зблизька боривітрів і видерлася аж на вежу. Але чого ж поважна доросла жінка полізла на замковий мур, як тринадцятирічний бешкетник? А ще той погляд крізь заґратоване вікно: тяжкий, безнадійний, ніби з потойбічності, звідки вже ніколи не вирватися й не повернутися. Чиї то були очі — чоловічі, жіночі, молодечі, старечі? Може, я тоді знала, але тепер пам’ятаю тільки погляд, лише його темну пронизливу печаль і абсолютне зречення світу. Мені не хочеться ще хоч раз відчути бодай один такий погляд. Але якщо буду працювати в палаці, їх не уникнути, бо в тій старовинній, ще середньовічній княжій будівлі розташована спеціальна психіатрична лікарня, в якій працює лікар Борис Сніжницький.