До вересня залишається трохи менше місяця. Мушу поквапитися і до того часу самостійно знайти роботу. Таку, як звелів тато, але в жодному разі не там, де він хоче. Стаю схожою на дівчину з казки, яка намагається догодити панові, виконати його химерне бажання: і не прийти, і не приїхати, і не босою, і не взутою.
Усе вирішує його величність випадок. На тролейбусній зупинці зустрічаю Олександра Танасовича. Він у компанії трьох чоловіків, веселий і, здається, трохи захмелілий. Сива грива скуйовджена, картата сорочка на грудях розстебнута.
— Знайомтеся, це наша молода зміна! — розвертає мене до своїх так само захмелілих супутників. — Дивіться і запам’ятовуйте цю дівчину, панове поети. Це Ірина Сніжницька. — І вже до мене: — То як там твої складні сімейні обставини?
— Шукаю роботу, — зізнаюся.
— Секретаркою підеш? Наш проректор із наукової роботи саме розрахував свою модельку.
— Ні, — кажу, — мені треба санітаркою.
Чоловіки здивовано перезираються, знизують плечима і відходять. Цікаво, як вони коментують мої слова? Олександр Танасович, здається, також шокований таким зізнанням, він навіть усміхатися перестав, дивиться на мене, як на інопланетянку, але не відходить.
— Чому саме санітаркою? Може, поговорити з твоїм батьком?
— Ви його знаєте? — намагаюся замаскувати тривогу усміхом.
— Познайомитися не мав честі. Але ж для мене не проблема ще раз зазирнути у твою особову справу. Я і без того думав, що то за такі складні сімейні обставини? Може, дівчина зразу після школи заміж вискочила, молода сім’я, нема за що жити? Але ж ні. Жодних труднощів не помітив. То поговорити?
— Не треба! — кажу. — Це моє рішення, тільки моє. Тато навіть нічого не знає, він казав, щоб я вчилася на стаціонарі. Але я хочу сама на себе заробляти.
— Тільки твоє, кажеш? То ти в нас не тільки здібна, але й із характером. Ну що ж, кожна людина має право на свій вибір… і на свою таємницю також. Можеш підійти в інститутську поліклініку, до Варвари Петрівни. Скажеш, Олександр Танасович просив.
То в інституті ще й своя поліклініка є? Що ж, як то кажуть, дожену чи не дожену, а підбігти можна — шанс як-не-як.
Поліклініка невелика, розташована на першому поверсі п’ятиповерхового гуртожитку. В лівому крилі, в малосімейках, живуть викладачі, у правому, в кімнатах, — студенти. Поруч із поліклінікою — тренажерний зал, за гуртожитком — скверик, біля нього — стадіон інституту, за метрів сто від гуртожитку — навчальний корпус.
Варвара Петрівна ковзає по мені карими очима і зітхає:
— Це серйозно чи просто гра в самостійність? Наші студентки не дуже хочуть мати справу зі шваброю. Спочатку скаржаться на скруту, просяться на роботу, запевняють, що інакше хоч інститут кидай або з голоду помирай, обіцяють старатися, але працюють місяць-два, а тоді шукай вітра в полі. Не думаю, що комусь вдається повітрям харчуватися, — мабуть, десь знаходять кращий підробіток.
— Серйозно! — мало не кричу. — Дуже серйозно.
— Ну, коли так… Я тут домовлялася зі старшою жінкою, вона колись у нас вахтеркою працювала, але якщо Олександр Танасович просить… Виходь, навіть завтра, а там побачимо, наскільки це в тебе серйозно.
— Дякую! — кажу радісно і виймаю з торбини велику коробку трюфельних.
— А це що? — суворо дивиться на мене Варвара Петрівна. — Ану сховай! Теж мені багачка знайшлася! У самої, може, й на хліб немає, а вона презенти роздає. Ті, хто такі цукерки їсть, санітарками не підробляють — їх татусі на дорогих машинах до інституту підвозять.
Червона з позолотою коробка знову в торбині. Я роблюся, як маків цвіт, і вибігаю з поліклініки. Мій тато також має дорогу машину, без хліба я не сиджу і до хліба маю. Цікаво, чи взяла б мене Варвара Петрівна, якби знала про це? Але в кожного свої проблеми і, як сказав Олександр Танасович, право на свої таємниці.