— Ти що, додому не хочеш?
Може, й не хочу, але їду. На гойдалці біля будинку сидить велика чорна ворона. Гойдалка ледь-ледь поскрипує на залізних шарнірах під рвучкими поривами вітру. Ворона голосно каркає, ніби висловлює незадоволення з приводу мого повернення — певно, вже відчула себе господинею у дворі. У великій кімнаті стоїть штучна ялинка з різнокольоровими пластиковими кульками. На дивані лежить прямокутна коробка цукерок, найімовірніше, подарована татові кимось із пацієнтів — він міг би вже відкрити свою коньячно-цукеркову крамницю з тих презентів.
Тато йде в кабінет, перед тим наказує мені ні на крок не виходити з дому — він забрав мене раніше, ніж треба, тож будемо доліковуватися вдома. Я дивлюся на ялинку. Вона не викликає в мене жоднісінького відчуття свята, від неї відгонить пластмасою і ще чимось, штучним і неприємним. Хутко вдягаюся, вкидаю цукерки в поліетиленову торбину з новорічним малюнком і виходжу з дому.
Тролейбусна зупинка поруч із будинком — кінцева на цьому маршруті. Тролейбус номер два, певно, прийшов трохи раніше, ніж передбачено графіком, тож тепер чекає часу свого відправлення. Але чи підходить він мені? Чи доїду я ним туди, куди мені зараз найбільше хочеться? Як не силкуюся, не можу пригадати. Тролейбус уже рушає, кидаюся за ним, заскакую у відчинені двері — до центру доїду, а там… якось зорієнтуюся. Я чула, як медсестри говорили між собою: після електрошоку може бути тимчасова амнезія. Але чи тільки від електрошоку я забуваю те, що знала стільки років?
Дівчина в червоному пуховику з капюшоном запитує, чи виходжу я біля педінституту. Авжеж, кажу, і стаю за нею. Мабуть, ноги також мають свою пам’ять, бо несуть мене туди, куди треба. Моя Швабранія порожня. Цієї пори люди зазвичай бояться ходити до лікарів, кажуть, є така прикмета: підеш в лікарню перед Новим роком, то цілий наступний рік ходитимеш. А кому цього хочеться? Хтось є тільки в одному з кабінетів — крізь щілину між одвірком і дверима проникає тонесенька смужка світла. Саме туди мені треба. Цікаво, чому той «хтось» досі не пішов додому: не може чи не хоче? Чи когось чекає? Ну точно не мене. Але таку радість важко підробити — всі зморщечки з обличчя враз утікають до очей і розбігаються навколо них маленькими промінчиками.
— З Новим роком! — кажу і простягаю цукерки.
— Дякую, Іринко. Щиро дякую! Мене ще ніхто не вітав, ти перша, — усміхається жінка (Господи, як же її звати?) і обнімає мене. — Схудла як! Тільки очі, як тернівки, — на півобличчя.
— Мої очі стали чорними? — дивуюся.
— Не переживай, такі, як і були, — темно-сині, аж до чорноти, але не чорні. Такий колір мають сливки-тернівки. Хіба ти ніколи не бачила сливок-тернівок? Гарні в тебе очі, Іринко, дуже гарні, незвичайні. А я для тебе також дещо маю.
Вона подає мені пачку листів, перев’язаних зеленою медичною гумовою ниткою.
— Листів багато, а адресант один — Роман Ружин. Читай, а я тим часом чайку заварю. Разом скуштуємо твої цукерки.
Роман… Романа мені наказано забути. Суворо наказано. Але я не можу. Не можу я забути Романа! Витягаю з-під гумки нижній конверт, найдавніший. Надриваю тремтячими пальцями кутик, тоді розриваю повністю, дістаю лист.
«Кохана! Чому ти не приїжджаєш? Чому не пишеш? Я…»
Рву на чотири частини і викидаю у пластиковий кошик зі сміттям. Відкриваю наступний.
«Іриско! Я божеволію! Чому ти мовчиш? За що?..»
Рву і викидаю слідом за першим. Решту навіть не розкриваю — просто викидаю у смітник. Навіщо вони мені? Я не підходжу Романові. Я йому непотрібна, йому треба здорову дружину, яка народить йому купу здорових дітей. Нащо він пише? Що маю йому відповідати? Що пояснювати? Хіба я не хочу, щоб він був щасливим? Хай буде. Будь щасливим, Романочку! А мені судилося інше життя, в мене велика місія і… самотність.
— Навіщо ти так? — Жінка стоїть біля кошика, дві склянки ледь-ледь тремтять на маленькій круглій таці, розхлюпаний чай скапує на викинуті листи. — Навіщо, дівчинко? Він же тебе так любить! Приїжджав сюди, десь тиждень потому, як ти на роботу не вийшла. Важко було дивитися на хлопця. Просив: «Варваро Петрівно, допоможіть!»
«Отже, Варвара Петрівна», — фіксую в пам’яті.
— А чим я могла допомогти? Спочатку й сама не знала, де ти. То вже пізніше ми з Олександром Танасовичем додзвонилися до Бориса Марковича. А як дізналася, засумнівалася, чи маю право повідомляти Романові. Це ти маєш вирішити. Написала б усе-таки, пояснила. Він усе зрозуміє. Хто любить, той розуміє… А він любить. Я знаю одну стару пані, яка колись, у твої роки, так само мовчала і ховалася, і ніхто їй, козі дурній, не підказав, що втратити любов дуже легко, а щоб знайти — цілого життя може не вистачити.