— Коли ж ти спав?
— Краще не питай. Ти не уявляєш, як я злякався, коли вчора автобус від’їхав. Подумав, що ти знову можеш зникнути. Хотів на півдорозі вистрибнути і бігти назад. Ти ж більш не зникнеш? Не зникнеш?
— Ні, — кажу, — не зникну.
Знав би Роман, як злякалася я, коли автобус від’їхав! Але зараз мені не хочеться говорити про страх.
Хтось зупиняється біля нас, обтрушує сніг із моєї шубки.
— Не дуже вдарилася? Нічого не болить?
Варвара Петрівна. Звертається до мене, а сама дивиться на Романа.
— Надовго в наші краї?
— Та… не знаю, — він розводить руками і тупцяє на місці. — Як Іриска скаже.
— Де зупинилися? Бо моя квартира з учорашнього дня без нагляду залишилася. Довелося на деякий час перебратися до давньої товаришки — вона після операції, мусить трохи на лежачому режимі побути, а доглянути, крім мене, нікому. Така от самотня старість. То як, може, виручите, постережете мою шпаківню? А я вже якось віддячу — наразі в холодильнику і плитка шоколаду є, і пляшка доброго вина.
Заскочені такою несподіваною пропозицією, ми не встигаємо і слова мовити. Та Варвара Петрівна не чекає відповіді — дістає з сумочки два пласкі ключі на круглому брелоку, подає Романові.
— Прошу, пане кореспонденте! Ірина мою адресу знає. Не забула, Іринко? Ну то нічого мерзнути на морозі.
Я так і не потрапила цього ранку до інституту.
Ніколи не помічала, що в нашому місті так багато бузку. Білі, яскраво-рожеві, блідо-фіолетові хвилі накрили приватні подвір’я, затопили двори багатоповерхівок, через паркани вихлюпнулися на тротуари. За якісь тижні два-три відквітлі кущі зіллються своїм пришерхлим листям з іншими зеленими насадженнями, стануть скромними, ледь помітними на тлі запилюженої міської рослинності, яка, втім, випнеться поперед них, вибухнувши іншим цвітом і ароматами — ясминовим, бузиновим, горобиновим.
Але зараз — час бузку. Сидимо під розкішним рожевим кущем, як під фантастичним шатром. Роман притягнув до себе нижню гілку і пильно її оглядає — вишукує «щастя». Ковтає п’ятипелюсткові квіточки, кривиться від їхньої гіркоти й тішиться, як дитина.
— Заплющ оченята і відкрий ротик! — просить лукаво.
Здогадуюся для чого: хоче покласти бузкову зірочку мені на язик і змусити скуштувати його «щасливу» трапезу. Е, ні! Мене не надуриш! Роблю навпаки: широко розплющую очі та стискаю губи. Роман цілує мене, я не витримую, розкриваю вуста, і в роті вмить опиняється «щастя», вкладене Романовим язиком. От хитрун! Намагаюся виплюнути ту гіркоту, кажу, що не вірю в бузкове щастя — це ж якісь середньовічні забобони. Він жартує, що забобонний, як зулус.
Від того пам’ятного лютого ми бачимося майже щотижня. Але сьогодні четвер, і в нас усього півдня на зустріч. Мій «зулус» заїхав до мене дорогою до Соснівки. Звідти знову надійшов сигнал SOS. Роман каже: або в сиротинці справді щось негаразд і хтось намагається в такий спосіб бити на сполох, або ж якийсь капосний анонім просто заповзявся насолити директорці і добряче поморочити голову редакції.
Минулого разу бабусю-інформаторку так і не вдалося відшукати, а в сиротинці запевнили, що нічого надзвичайного там не сталося: ввечері діти подивилися «Вія», трохи перехвилювалися, а тоді ще й одне одному страху нагнали містичними страшилками — їх же хлібом не годуй, тільки дай послухати історії, що заморожують кров у жилах, особливо коли вимкнуто світло. От і нарозказувалися, і наслухалися. Найбільш вразливі так і не змогли заснути, а вранці щось не поділили в їдальні, і почалося: в когось сльози, а в когось — агресія на межі психозу. Вихованці, чиї прізвища згадувалися в листі, зокрема й «онук», у якого взагалі не виявилося бабусі, справді побували в лікарні, але хутко повернулися і навіть не пам’ятали, як і чому туди потрапили.
У лютому Роман повірив директорці на слово і не став докопуватися. Може, ще й тому, що тоді він більше цікавився мною, ніж чиїмись проблемами, — наш медовий тиждень у «хрущовці» Варвари Петрівни пролетів як одна мить. Тепер він сумнівається: а що, як директорка просто не хотіла виносити з хати сміття і напустила йому туману в очі? Бо зазвичай так і буває: аби врятувати начальницьку честь, керівні пані та пани й не на таке здатні.
Цього разу в листі до редакції та сама Катерина Василівна повідомляла, що за останній рік вихованці сто двадцять сім разів утікали з дитбудинку. Хм, яка точність, яка поінформованість. Вражає? Ще б пак! Чому діти втікають? Хай це з’ясують працівники редакції, для того в ній і створено спеціальний відділ. Вона ж, небайдужа до дитячих доль людина, може тільки підказати, як вийти на потрібну стежку. По-перше, певній групі дітей дають якісь невідомі препарати, по-друге, цю групу постійно контролює приїжджий лікар, по-третє, саме з цими дітьми найчастіше трапляються всілякі неприємності, в тому числі нервові зриви та втечі. Хіба цієї підказки мало, щоб розібратися, що й до чого?