— Не бабуся, а радистка Кет, що разом зі штандартенфюрером Штірліцом окопалася в самому лігві ворога і посилає свої шифровки морзянкою, — жартує Роман. — Ну чого б цій конспіраторці не вийти з підпілля і не розказати все?
Роман повернувся за два дні, трохи стривожений і спантеличений: пані інтуїція вперто нашіптує йому, що в листі — не вигадка. Але як підтвердити факти, коли в дитбудинку їх одноголосно заперечують? А питання дуже специфічне — тут би не наламати дров. Треба буде проконсультуватися в Києві зі спеціалістами, посидіти в бібліотеці й архіві, поспостерігати. Такі матеріали поспіхом не пишуть.
Він приїхав після мого випускного. Знову кілька днів пропадав у Соснівці. Зателефонував звідти: чи не було в мене сестрички? Ні? Ну, може, прийомної? Може, мої батьки вдочерили когось? Коли я відповіла, що ні, полегшено зітхнув. Чи це мені здалося?
Зустрічаємося на нашій алеї в парку, біля атракціонів. Від бузкового цвіту вже й сліду не зосталося, в побілілих кронах лип бенкетують бджоли, клумби палахкотять червоними сальвіями. Ми перестрибуємо через металевий парканчик і вмощуємося на дерев’яному сидінні каруселі «Ромашка». Цілуємося, а потім просто сидимо, пригорнувшись одне до одного.
— Цікаво, — каже Роман, — на якому атракціоні ти найбільше любила кататися в дитинстві?
— Мабуть, на всіх, — сміюся. — Я ж така, терпіти не можу одноманітності.
— Значить, була великою непосидою. Тобто я хотів сказати маленькою, але непосидючою. Покажеш дитячі фото?
Пояснюю, що після маминої смерті тато кудись заховав її портрет і всі сімейні знімки.
— Як це — заховав? Хіба вони належать тільки йому? Це ж і твоя пам’ять. І взагалі, сховати таку симпатичну мармизку… Це неправильно. Я хочу бачити! Хочу бачити маленьку непосиду! Хочу! Хочу! Хо-чу!
— Я тебе вже ревную до неї.
— Не треба — я буду кохати вас обох.
— Багатоженець….
— Тільки дво… — він треться носом об моє плече.
Згадую про світлину в шухляді татового кабінету. Метикую: до закінчення робочого дня ще години дві — поки тато приїде, ми встигнемо і кави випити, і фотку подивитися. Їдемо до мене додому. Вмикаю телевізор у великій кімнаті і прошу Романа почекати. Він розгортає газету, куплену на тролейбусній зупинці, і вмощується на дивані.
Так і знала: татів кабінет замкнений. Але я давно навчилася його відчиняти. Висовую зі стола шухляду — там, як завжди, нічого, крім однієї фотографії. Чоловік, світлоокий, світлобровий, із чималими залисинами, жінка, вродлива брюнетка з розкішним волоссям, і маленька дівчинка уважно дивляться на мене, ніби хочуть щось сказати. Може, те, що їм набридло перебувати в цій схованці? Що вони хотіли б опинитися на столі, де світлина з ними стояла колись? Проводжу пальцем по білому бантові на чорнявій голові, зітхаю, зачиняю двері і притискаю рамку зі знімком до грудей. Треба ще зайти на кухню, заварити каву.
— Ух ти! Твоя мама така красуня! Цікаво, які в неї очі? Такі ж сині, як у тебе? На чорно-білій світлині вони просто темні.
Таке просте запитання, таке простісіньке, а я не знаю, як на нього відповісти. Бо не можу пригадати, якими були мамині очі. Іноді мені здається, що карими. А часом із пам’яті зринають темно-сині, схожі на сливи. Мабуть, у мене справді проблеми з пам’яттю. Бо ж діти все запам’ятовують з п’яти років, деякі розумахи і з чотирьох. А коли мама розбилася в палаці, мені вже тринадцять було. Як же я могла забути? Чому не пам’ятаю? Мабуть, це все через спадкову хворобу, про яку говорив тато. Через неї і мама, і Олесь… Але ж я під татовим наглядом, я слухняно лікуюся. Зі мною не повинно нічого статися. Проганяю страх, що раптом накотився, й усміхаюся:
— А я, значить, не красуня?
— Ти зовсім на себе не схожа і смішна.
— Тоді на кого я схожа, як не на себе?
— На японочку, — піддражнює мене Роман.
— На японочку? — вириваю світлину з його рук і роздивляюся її, як сорока кістку.
— Бо в них усі дівчатка мають такі рівненькі чорні гривки до брів. Та й очі… Дивись які — самі щілинки. Може, тебе тоді бджоли покусали?
— Ось як укушу! — замахуюся знімком. — Не бачиш хіба? Я примружилася, бо сонце в очі било. Чи світло…