- Зараз ми у будинку велетня, - впевнено сказала вона.
- І він стане горою котячої їжі дуже скоро, - сказав Спайк. Марлен засміялася від задоволення.
Анна вибігла з кімнати та грюкнула дверми. Вона побігла униз, до вітальні та стояла там склавши руки разом та заплющивши очі.
- Йдіть геть, всі троє! – молилася вона. – Йдіть. Щезніть. Зникніть. Ви лише витвір уяви!
Тоді вона піднялася нагору, щоб подивитися, чи подіяли молитви. Двері її спальні все ще були зачинені, але щось схоже на багряну трубку висовувалося з-під дверей. Коли Анна нахилилася, подивитися, що це таке, вона почула голос Енни Хіттімс позаду дверей.
- Ну, що там назовні, Марлен?
- Великий прохід, - відповів голос Марлен. Трубка виявилася рожево-ліловим фломастером, з якого витягли серцевину. Він похитався в різні сторони, коли Анна дивилась. – О!, - сказала Марлен. – Велетень зараз назовні! Я можу бачити пальці його ніг.
- Чудово! – сказала Енна Хіттімс. – Пішли, схопимо. – Потім був шум здирання та дробіння. З’явився наконечник зачарованого меча Енни Хіттімс, разом із тирсою, який зробив акуратне півколо унизу дверей спальні.
Анна втекла до ванної кімнати та сіла на краю ванни, розмірковуючи що робити. Через деякий час вона почула голоси трьох героїв у проході. Вона зачинила двері ванни дуже тихо. Нічого не відбувалося. Через деякий час, вона вирішила, що краще їй вийти та подивитися, що герої роблять.
Внизу дверей її спальні була діра, схожа на мишачу. Герої спускалися сходами вниз. Анна могла чути, як Енна Хіттімс каже:
- Давай вже, Марлен! Лише дозволь собі впасти, а Спайк тебе зловить. – Здавалося, вони були десь на середині шляху на перший поверх. Анна обережно підійшла, щоб подивитися як вони це роблять. Здавалося, вони спускалися униз по мотузці, яка була прив’язана до магічного штиря Спайка. Марлен звисала та крутилася на мотузці. До подиву Анни, на ній було нове плаття, коліру гарнесенького блакитного дзвіночка.
- Ох! Так високо! – сказала вона.
- Не будь такою слабкою! – сказала Енна Хіттімс. – Ми вже подолали половину шляху униз.
Спайк був насторожі.
- Там велетень, на сходах над нами, - тихо сказав він.
Енна Хіттімс глянула угору, на Анну.
- Ви двоє, продовжуйте, - сказала вона. – Цей лише маленький. Ви вдвох спускайтеся униз та шукайте великих велетнів, поки я відріжу цьому декілька пальців ніг, щоб йому було чим зайнятися.
Анна була змушена знову побігти до ванної кімнати, щоб не втратити пальці ніг. Тоді вона зрозуміла, що її спальня зараз була безпечна і пішла туди. Там був найжахливіший безлад, навіть якщо не зважати на ланч у ліжку. Герої повитягували книжки та пазли та ігри з поличок. Енна Хіттімс своїм мечем порубала свинку-копилку Анни на маленькі шматочки, але вона очевидно не подумала, що 50-ти пенсові гроші були великим скарбом, тож вона також порубала і декілька монет. Спайк поскидав диски Анни. Вона могла бачити подряпини, зроблені штирем, якраз на її найулюбленіших. Один з них задряпав рожево-ліловим фломастером майже всі малюнки Анни. Але найгіршої шкоди завдала Марлен. Вона вирізала нерівне коло з найкращого светра Анни, щоб зробити собі нове плаття.
Це настільки розлютило Анну, що вона майже побігла униз. Тепер вона ненавиділа усіх трьох героїв. Енна Хіттімс була командиршею та кровожерливою. Спайк був вандалом. А Марлен була настільки жахливою, що заслуговувала на те, як Енна Хіттімс нею помикала! Анна бажала, щоб вона їх ніколи не вигадувала. Але було очевидно, що вона не позбавиться від них самим лише бажанням. Вона повинна щось із ними зробити, наскільки б гидким це не було.
Коли вона спустилася на нижній кінець сходів, тремтяча, але рішуча, з вітальні роздавався дзвенячий БЗДИНЬ! та звук уламків, що стукали о килим. Анна знала, що то була велика китайська лампа, якою так захоплювалася її мама.
Герої підбігли до дверей вітальні, що вели до коридору.
- Тут занадто багато небезпек, - повідомила Енна Хіттімс. – Давайте поглянемо. Ми певні, що маленький багрянолиций велетень лише слуга, якого залишили охороняти. Де ми зможемо вбити великих, коли вони повернуться?
- На кухні, - сказав Спайк. – Вони захочуть їсти.
- Нас, можливо, - здригнулася Марлен.
- Не стогни, Марлен, - сказала Енна Хіттімс. Вірно. На кухню! – Вона підняла свого меча та бігцем повела інших двох до відкритих дверей кухні.
Щось на кухні видало чінг-БОІНГ! і тоді було кап-кап-кап – звук рідини, що витікає з пляшки.
- О, ні! – сказала Анна. Вона залишила пляшку з молоком на підлозі, поки шукала Тіббі. Ще гірше, вона пам’ятала, що Тіббі завжди знала коли на підлозі було молоко. Вона не могла дозволити Тіббі стати на шляху зачарованого меча. Вона побігла через коридор.
- Моє нове плаття намокло! – почула вона як скиглить Марлен. Тоді з’явився звук Тіббіних котячих дверцят, які відкривалися. Марлен задихнулася, - Чудовисько!
- Яке чудове! – дзвінко закричала Енна Хіттімс. – Ви двоє, охороняйте мій тил, поки я вб’ю його.
Коли Анна дібралася до кухні, Енна Хіттімс стояла у войовничій позі, зустрічаючи Тіббі, перекриваючи Тіббі шлях до молочної калюжі на підлозі. А Тіббі, яка не мала жодного уявлення про зачаровані мечі, кралася, розмахуючи хвостом, нетерпляче розглядаючи Енну Хіттімс. Було зрозуміло, що вона думає про героїню, як про новий вид мишки.
Анна промчала кухнею та схопила Тіббі, якраз, коли та стрибнула.
- Ого! – крикнула Енна Хіттімс. Зачарований меч хитнувся по правій ступні Анни. Спайк стрибнув на ліву ступню Анни та завдав удару. Тіббі виривалася та дерлася пазурами. Але Анна не відпускала Тіббі, незважаючи на все це. Вона вибігла у коридор, захлопнувши за собою двері кухні ногою, та не випускала Тіббі, допоки двері не зачинилися. Тоді вона випустила Тіббі. Тіббі стояла скуйовдженим горбом, дивлячись на Анну поглядом, який казав, що деякий час вони не будуть розмовляти, а потім побігла на нагору.
Анна сіла на нижню сходинку, дивлячись як кров сочиться з круглої дірки на її лівому великому пальці ноги, а ще більше крові стікає з глибокого порізу під правою щиколоткою.
- Як вдало, що я не вигадала їм отруйну зброю! – сказала вона. Вона сиділа та думала. Напевно, одна дівчинка звичайного зросту може подолати трьох дюймових героїв, якщо вона підійде до цього з правильного боку. Їй дійсно потрібна зброя.
Вона замислено піднялася до своєї спальні. Зараз Тіббі плазувала по ліжку Анни, делікатно підбираючи шматочки сиру з тушкованого яблука. Тіббі полюбляла сир. Вона подивилася на Анну із виглядом: “Зупини мене, якщо наважишся!”.
- Їж, - сказала Анна. – Будь моєю гостею. Наїдайся. Це протримає тебе тут нагорі, подалі від небезпеки. – Вона змінила одяг. Вона натягнула найжорсткіші джинси та тяжкі черевики та свій найтовстіший светр, а тоді синтетичну курточку на блискавці, щоб бути цілком певною. Вона прив’язала обкладинку з зошита для малювання навколо ніг, щоб бути навіть більш певною. Тоді вона взяла жменю шнурків, вервечку з матерії, і пояси та підібрала піднос. На ньому були рівномірні заглибини, на місцях, де Енна Хіттімс прорубала собі підпори для ніг. Місіс Харвей цьому не зрадіє.
Вона зачинила двері спальні, щоб Тіббі залишалася там, та спустилася до вітальні. Вона переступила через рештки китайської лампи до кутка, де зазвичай чаювали, та витягла столик на колесах. Тоді вона витратила доволі багато часу, намагаючись прив’язати піднос спереду столика на колесах, перевіряючи, та намагаючись знову. Коли вона міцно прив’язала піднос, так, що він терся по килиму, коли столик рухався, і ніщо величиною з дюйм не могло пролізти під нижнім краєм підносу, Анна підняла кочергу. Вона була готова.
Вона вивела обладнаний столик по коридору. Лежачи животом на столику, вона змогла дістатися ручки кухонних дверей та тихесенько їх відчинити. Вона обережно зазирнула усередину.
Їй пощастило. Три герої вважали, що перемогли її. Вони розслабилися, наповнюючи свої бурдюки на краю молочної калюжі.
- Пам’ятайте, що треба дістатися очей велетнів, - казала Енна Хіттімс. – Ви можете схопитися за їх вуха, якщо у них коротке волосся.