— Еріку! — озвався позаду Свейн із завзятим виразом на обличчі. — Дозволь мені, будь ласка! Я присвятив цьому все своє життя, — благав він, простягаючи руку.
Попеля лише похитала головою.
— А втім, — зітхнув Свейн, — якщо це й має бути хтось інший, то саме ти. Ти видатний гравець, дуже кмітливий, тебе цікаво спостерігати, ти ще й розумний. Я дививсь, як розгорталася битва. Твоя команда була неймовірна. За всі роки свого викладання в університеті я ніколи не бачив таких відважних і точних рухів.
Це все було дуже добре, та Ерік відмовлявся відповідати, квапливо намагаючись вставити ключ як слід.
— Стій, що ти коїш! — цього разу Свейн уже дістав меч. Але вони обидва знали, що його загроза марна. І все-таки Свейн махнув мечем по зап’ястку Попелі, цей удар міг би відрубати їй руку. Та якщо Свейн сподівався, що вежа — своєрідна арена, де гравці можуть нападати одне на одного, йому довелося розчаруватись: Попеля не зазнала ніякої шкоди.
— Ще б пак! Чого я раніше не здогадався? — Свейн прожогом метнувся до місця, де зчепилися сер Ворен і граф, і руків’ям меча вдарив лицаря по потилиці.
Меч сера Ворена з брязкотом упав на підлогу, а його тіло обм’якло в руках вампіра, що з огидою жбурнув його через залу, а його лихі очі миттю повернулися туди, де Попеля нарешті вставила ключ у замок.
— Припини! — гаркнув вампір, зосередивши в цьому одному слові всю владність, на яку спромігся.
— Ні! — Попеля міцно тримала ключ і до кінця повернула його.
У далеких закутах всесвіту попадали зірки, їхнє світло й матерію всмоктали маленькі, схожі на волосинки закінчення ефірних ниток. І самі нитки почали втягуватись, дрібні волокна зникали у великих звоях. Над вежею, спершу повільно, зникали яскраві вогні й густішав морок. То була не пітьма нічного неба, а абсолютна чорнота Нічого.
А далі вже швидше світло зникало з неба, зменшуючи всесвіт, аж поки зачепило й місяці, які щезли, мов проколоті кульки, всмоктані зсередини в небуття. Потім ще швидше позникали і хмари, високі гори танули і зменшувались до пагорбів, а потім оберталися в ніщо. Моря висохли, наче всю воду з них увібрав величезний вир.
Потім дедалі швидше й далекі частини планети почали збігатися досередини, а решта всіх барв і звуків злились у могутньому крещендо руху.
— Що ти накоїв? — бідкався вампір, і сльози текли по його обличчю.
Усе світло і звуки увібралися в точку під пальцями Попелі, десь гримнули двері.
Потягнувшись, Ерік від’єднався, ще очманілий од картини руйнування ігрового світу.
Друзі обступили його й занепокоєно зазирали в обличчя. Ерік спробував усміхнутися.
— Ну, все гаразд? — запитав Б’єрн.
— Аякже. Грі кінець.
Інгеборг підскочила й міцно обняла його:
— Молодець, Еріку. Ти просто молодець.
Ерік пригорнувся до дівчини, з кожним ударом серця по його тілу розливалися полегкість і насолода.
— А що тепер? — урвала їх Сігрид.
Інгеборг розімкнула обійми, на мить зустрілася очима з Еріком і усміхнулася.
— Торстейне, ти й досі маєш зв’язок з іншими бібліотеками? — запитала Інгеборг, знову перетворившись у наставницю.
— Так-так. Але цікаво. Немає вже меню персонажів, немає арен. Гри взагалі немає. Тільки операційний рівень.
— Добре, — зраділа Інгеборг. — Передай у кожен округ зібратися на збори о восьмій ранку за нашим часом. Треба багато чого організувати. Фактично цілий новий світ.
Розділ 33
Святкування
еликий майдан у Гоупі підготували для святкування. Чималий простір лишили для танців, які мали відбутися згодом, а решту майдану густо заставили довгими рядами столів і лав. З лискучого даху бібліотеки до червоних черепичних покрівель сусідніх будинків спускалися барвисті стрічки, а нижче величезні юрби народу з усього округу заполонили майдан звуками ще нечуваного гуляння. Дорослим роздавали давні запаси питного меду, а діти були досить утішені своєю нещодавно набутою свободою, бо ввечері вже могли гуляти надворі, а не працювати над своїми персонажами з «Епіку».
«Остерфіордські гравці» не мали ніякої змоги не опинитись на почесних місцях, попри свої скромні спроби вмоститися на лавах, де сиділа решта жителів їхнього рідного села.
— Ну, Еріку, ти вже чув, що люди назвали це свято Днем Попелі. Твій персонаж ушановуватимуть щороку, — широко усміхався йому Торстейн, вимахуючи під час розмови шматком яблучного пирога на виделці.