— Звичайно. Щоразу, коли ти усміхаєшся, я знаю, що тобі можна вірити.
Ерік знов усміхнувся, і вони перенеслися подумки на сім років назад.
Збирання олив у вересні становило для сільських дітей одну з нечисленних нагод добре розважитись. Дорослі розстеляли рядна навколо невисоких дерев і дозволяли дітям шаленіти. Діти трусили гілки або били по них щосили палицями, а то й видиралися в густі крони й старанно розхитували дерева, аж поки землю встеляли оливи, листя та гілочки. Оливи потім збирали в мішки й засипали в горловину рухливої платформи, що відсіювала гілочки та листя від чорних і зелених олив.
Ерік сидів на плечах Великого Еріка, або BE, як вони називали його, хапав за гілки і трусив, аж поки оливи обсипалися.
— Цю вже обтрусив? — запитував BE.
— Аякже!
— Тоді мерщій, нас наздоганяє Інгеборг!
BE був зухвалий шибайголова, десь удвічі старший за Еріка, й Ерік любив брати участь у його витівках.
— Ану поквапся! — гамселив Ерік п’ятами по грудях BE, поки вони мчали до наступного дерева. Інгеборг, тримаючись за руки зі своїм кругловидим братом Б’єрном, бігла одразу за ними.
— Наше! — радісно верещав Ерік.
— Та тут небагато й лишилося! — нарікав Б’єрн.
— Авжеж-авжеж, тоді допомагай нам, — підняв BE одну з рук, що тримали Еріка за коліна, й показав нею на дерево.
Кілька хвилин вони мовчали, ревно смикаючи гілля вгору і вниз. Потім, не без зусиль, бо ж Ерік тиснув йому на плечі, BE нагнувся й потай підкрався до дівчинки, що, стоячи спиною до них, присіла, щоб дістати нижні гілки. Ерік пустотливо захихотів і енергійно труснув гілки в неї над головою. BE насилу утримався на ногах, коли оливи градом сипонули на Інгеборг.
— Ой! — відбігла дівчина вбік, прикривши руками голову. — Ви що, навмисне? — запитала вона, впершись руками в боки, а в її гарних косах заплутались гілочки та листя.
— Звичайно, ні, — невинно відповів BE. — Ти ж знаєш правила.
Інгеборг із підозрою поглядала на хлопців:
— Так. Але і вас я знаю як облуплених.
Підійшов Б’єрн:
— Ми закінчили?
— Це була остання, — відповів BE.
— Тоді ходімо чогось вип’ємо.
— Стривайте. Понеси мене, — Інгеборг ніколи не пропускала свого, і саме тому хлопцям подобалося дражнити її. Вона потягла брата вниз, щоб сісти йому на плечі. — Ну, а тепер ви, негідники! — владно гукнула вона. — Пограймо в «Епік».
— Ой, «Епік»! — зойкнув Ерік.
— Це ж як? — здивувався BE.
— Ми лицарі. І перший, хто впаде, програє, — пояснила Інгеборг.
— А це дозволено? — запитав Б’єрн.
— Мабуть, ні, — відповів BE, енергійно піднявши Еріка й міцно тримаючи його.
— Що ж, я теж не знаю, — розгубився Б’єрн.
У Еріка в душі наростало збудження, а відчувши, як напружилось тіло, яке правило йому за коня, він знав, що BE готовий рушати.
— Уперед! — щосили верескнув Ерік, а потім зненацька замовк, коли BE скочив до Б’єрна. Тільки-но йому пощастило відновити рівновагу, він одразу відчув, як Інгеборг схопила його за плече і тягне вниз.
Ерік гепнувся на землю, BE, сміючись, упав поряд.
— Що там хруснуло? — нахилився над Еріком Б’єрн. — О ні! Бідолашний Ерік!
— Що там? — BE швидко сів, уловивши сильний переляк у голосі Б’єрна.
— Поглянь, — показав пальцем Б’єрн.
— Ох! — сумно подивився на обличчя Еріка BE. — Болить!
— Що? — відповів Ерік.
— Твій зуб.
— Дайте я подивлюся! Дайте подивлюся! — Інгеборг відіпхнула обох хлопців і нахилилася. На мить споважніла, а потім намагалася приховати усмішку: — Ти схожий на ідіота.
— Еріку, в тебе нічого не болить? — знову запитав BE.
— Ні. Все гаразд.
— Ану пошукаймо його. Може, його можна приставити, — стала навколішки Інгеборг і заходилась обмацувати траву.
— Не думаю, що вони можуть, — повільно промовив Б’єрн. — Пам’ятаєш, коли Грета зламала зуб, їй довелося видалити весь.
— Ет, не переживай, — сказала Інгеборг так, немов була доросла, а не мала всього сім років. — Малий Ерік ще молодий. У нього новий виросте.
Ерік радів, що Інгеборг така приязна. Він би дуже засмутився, якби бачив перед собою тільки Б’єрна й BE.