Три з чотирьох стін його кабінету вкривали сумлінно впорядковані спинки книжок і течок. Від підлоги до стелі на широких полицях стояли часописи, доповіді, статті, газети, електронні дані і книжки.
Майже всю четверту стіну займала величезна дошка для приколювання папірців з інформацією. Сівши за стіл їсти, Свейн розглядав дошку. Кольорові шпильки тримали клаптики паперу на карті, що зображувала головний світ гри. Різноманітні нитки — зокрема і срібні, й золоті — бігли навколо шпильок, утворюючи над тим світом барвисту мережу.
Загадку Epicus Ultima, збагнув Свейн, може розв’язати хто завгодно, й кожен матиме власний вихідний пункт. Щодо нього, він досяг поступу на кількох фронтах, але на тій або тій стадії завжди заходив у глухий кут.
Відсунувши тарілку, Свейн підвівся і знову заходився вивчати дошку. Його останню мету сформульовано так: «Знайти Ефірну Вежу Кошмару». Це завдання було досить простим: герцог Снігового Краю попросив його визволити з тієї вежі душу його викраденої доньки; тим часом її безживне тіло лежало в Сніговому замку. Безперечно, сутність тієї доньки тримав у полоні якийсь магічний пристрій або створіння. Проте справді цікавим аспектом цього пошуку була ще одна згадка про вежу, згідно з якою у вежі є якийсь остаточний замок.
НІПи тільки натякали на те, що станеться, коли завершити пошук Epicus Ultima, але найімовірніше він здобуде якесь навдивовижу могутнє магічне знаряддя або зброю. А втім, Свейна цікавила не ця винагорода, а саме завдання. Розв’язавши цю загадку, він миттю стане найславетнішим гравцем.
Проте, хоч він і мав тепер вказівку, яка обіцяла найбільше — згадку про Ефірну Вежу, він однаково впирався в дуже непоступливий глухий кут. Ніхто не знав, де треба шукати Ефірну Вежу. Герцог Снігового Краю тільки сказав, що жерці вдалися до наймогутніших віщувань, але, шукаючи душу його доньки, лише побачили, що її тримають у місці, названому Ефірною Вежею Кошмару, де вона спить неподалік од краю світу. Тут не могли зарадити жодні чари й тисячі НІПів, до яких звертався Свейн. Кожен бібліотекар у світі знав про цю проблему й вивчав свою місцевість, шукаючи інформацію про вежу — і знаючи, що винагородою за неї будуть ресурси або просування. Перебуваючи на посаді головного бібліотекаря, Свейн завжди дбав про якомога краще ставлення до місцевих бібліотекарів, незважаючи на опір решти членів комітету. Якщо хто й міг знайти Epicus Ultima, то, безперечно, тільки Свейн, який мав доступ до тисяч джерел інформації. Проблема полягала в тому, що гравцям нинішньої доби так бракувало завзяття й духу дослідництва, що з провінційних бібліотек надходила тільки тонесенька цівочка нової інформації. Свейн міг би домогтися більших успіхів, якби заохочував шукати вежу університетських студентів, проте йому слід іти невидною стежкою. Надання інформації завжди криє в собі небезпеку, надто якщо котромусь вискочню-студентові пощастить зробити прорив і випередити його.
Несміливий стук у двері потривожив його.
— Хто там? — сердито гаркнув Свейн.
— Пане, вибачте, що непокою вас, — почувся голос якогось студента. — Скликано термінове засідання комітету і всі вже збираються.
— Добре.
Цікавість переважила досаду. Мабуть, є якісь новини. Можливо, Екзекутор знайшов свою мішень, і цього клопоту вже не буде?
Більшість членів комітету прийшли раніше од нього, й до прозорої стелі піднімався гамір добродушної розмови, а сідаючи, Свейн навіть устиг помітити кілька усмішок. Немов щоб дорівнятися до настрою присутніх за столом, яскраве сонце і прудкі хмари витворювали над Майклгардом мінливу мозаїку барв. Інколи блискавичне проміння досягало прямо до них, зала спалахувала й наповнювалася теплом.
— Добрі новини? — запитав Свейн свого сусіду Вольфа.
— Гадаю, так, — кивнув Вольф важкою головою. — Збори скликав Годмунд.
Свейн глянув на старого. І справді, в його синіх очах світився вогник завзяття.
Нарешті прийшла й Бека, тож засідання вже можна було починати. Глейд негайно надала слово Годмундові.
— Мої дослідження просувалися дуже добре і вберегли нас од великого клопоту. Гаральд Еріксон — не хто інший, як Олаф Швидкий.
Кільком членам комітету забило дух. Свейн швидко глянув на Рагнока, чиє обличчя спалахнуло. Мабуть, прикрі спогади.
— Ясно! — вигукнув Гальфдан Чорний. — Не дивно, що вони билися так добре.