Тиша. Мить передчуття, а потім величезна хвиля барв і звуків зарокотала й поглинула його.
Цікаво, в Ньюгейвені теж дощило, й мокра бруківка блищала, відбиваючи кольорові вивіски крамниць, схилені над вузькими вуличками. Попеля мчала, перестрибуючи через великі калюжі, аж поки забігла до чорно-білого будинку торгівця мисливським спорядженням.
Скинувши каптур, Ерік подивувався різноманітності товарів у просторій торговельній залі. Зі стелі звисала величезна металева пастка на ведмедя. На широкому стенді, прикріпленому до однієї стіни, були виставлені різноманітні ножі. Всюди на підлозі громадилися купи мотузок, наметів, одягу, черевиків і шкур. На стінах були розвішані голови тварин і страховиськ, зокрема лютого дзьобатого грифона, однооких циклопів і три голови химер.
З оббитих залізом дверей у глибині зали вийшов дужий і кремезний чоловік:
— Ага. Ти, напевне, Попеля.
— В ім’я помсти, звідки ви знаєте моє ім’я? — здивувався Ерік.
— Тут, дівчино, немає таємниць. До моєї крамниці зазирає небагато покупців, які відповідають твоєму описові. Твоя мати Фрея попросила мене приготувати для тебе трохи стріл.
— Ой, звичайно. Тож вони готові?
— Атож, готові. Стріл багато. А ти — тендітна дівчина. Я скажу помічникові, щоб допоміг тобі, — крамар зник у дверях у глибині, гукнувши через плече: — І зичу тобі доброго полювання.
У супроводі помічника з незручною ношею перев’язаних пучків стріл Попеля йшла мокрою бруківкою до головної набережної, де вона мала зустрітися з рештою гравців.
Дійшовши, Ерік побачив, що BE, Сігрид та Інгеборг уже чекають його під тентом взуттєвої крамниці, блакитні смуги якого змокріли й посіріли від дощу.
— Привіт, Еріку, або ж треба казати, Попелю, — махнула рукою відьма Інгеборг, широкий рукав її темно-зеленої сукні відкотився аж до плеча.
— Ну, стріл нам тепер не бракує, — мовив BE, що стояв коло не меншого запасу стріл, натомість Сігрид та Інгеборг не мали коштів придбати так багато, коло них стояли дві невеличкі в’язанки.
— Моя мати продала все, що мала, щоб купити їх.
BE засміявся:
— Хоч як би я хотів, щоб моя мати вчинила так само, я аж ніяк не можу розповісти своїм батькові-матері про це, аж поки все не скінчиться. Дива, а де ж Б’єрн? Я вже хочу рушати. Адже подорож довга.
Саме тоді на площу, загуркотівши, виїхав запряжений віслюком віз. Поряд із віслюком тупотіла дебела сіра постать Б’єрнового персонажа, проте без жодного обладунку.
— Б’єрне! — вигукнула Інгеборг. — Де подівся твій шолом?
— Я все продав.
— Добра ідея, — похвалив BE. — Ця спроба — все або нічого. Фактично… — він повернувся до Попелі: — Еріку, а чому ти не продав свого кулона? І не купив більше стріл?
Попеля сягнула рукою й намацала на шиї кулон:
— О ні, я не міг, це подарунок.
— Ну, зараз не час для сентиментів.
— Можливо, якщо є потреба. Ану гляньмо, що тут.
Гравці підійшли до воза, Попеля погладила рукою грубу шерсть на морді віслюка. На возі громадилися пучки стріл.
— Чудова робота, Б’єрне! — плеснув його по плечу BE.
— Що ж, якщо ми взагалі наважились на таке, слід усе робити як годиться, — відповів Б’єрн.
— Тож ми вже маємо віз, щоб класти потім золото, — мовив BE, і навіть крізь його персонаж, який був наче маскою, Ерік бачив, що приятель радісно збуджений.
Гравці поскладали стріли на віз, і вийшла така висока купа, що можна було загубити пучок, а то й два.
— Еріку, вибач мені за кулон. Узяти більше стріл ми не можемо. Рушаймо.
Друзі виїхали крізь північну браму міста, в протилежний бік од вохряних рівнин, де збиралася більшість гравців. Кілька годин вони просувалися досить швидко вздовж прямого брукованого шляху, але потім шлях повернув на схід, і їм довелося їхати багнистим путівцем, що вів до невисоких порослих лісом пагорбів на півночі.
Поблизу міста середовище було більш-менш безпечним. Селяни обробляли землю, а в лісах жили племена приязних лісових ельфів. Проте надвечір вони вже опиняться серед кам’янистих, негостинних краєвидів, де водяться небезпечні створіння — і звірі, й монстри.
Більшу частину дня вони мовчки йшли поруч із возом. Ерікові страшенно хотілося, щоб вони чимшвидше дісталися до печер і підготувалися до битви. Від її результату залежало так багато, що тяжко було зосередитись на чомусь буденному. Можливо, його товариші хотіли поговорити про господарство, майбутнє свято садівництва та інші місцеві справи, але з поваги до нього боялися перейматись таким дріб’язком.