Хоча було ще трохи рано, Ерік вирішив увійти до гри. В образі Попелі він почувався дужчим і здібнішим. Узявши помаранчі й велику склянку води, він пішов нагору до обладнання.
# УСМІШКА
Як заспокоює процес гармонізації зі своїм упевненим персонажем.
Потужний вибух барв і звуків розвіяв пітьму.
У грі знову йшов дощ. Попеля була досить високо в горах, тож клапті низьких хмар повільно тяглись уздовж долини якраз над її головою.
— Еріку, привіт! Мені не спалося.
BE був уже тут. Його ельф запряг віслюка у віз, готуючись до від'їзду.
— Еге ж. А я дивуюся, що заснув.
Вони сіли поруч на возі, дослухаючись, як шумить дощ у навколишніх деревах, і обидва не мали бажання говорити про битву, що чекає їх. Поволі яснішав ранок, а дощ змалів до дрібнесенької мжички. Зненацька перед ними матеріалізувалися Б’єрн та Інгеборг.
— Чудово, піду за Сігрид, — мовив BE і зник.
Пополудні вони дійшли до драконової долини. Дороги вже не було, гравці по черзі вели віслюка, а решта тим часом ішли поруч із возом, що хилився в різні боки, й не давали викотитися стрілам. Тоненький шар ґрунту з травою скрізь навколо них проривали зазубрені каменюки й купи білих камінчиків. Рослинність у тих місцях була вбога, і тільки подекуди якась смілива червоненька квітка ожвавлювала сіру одноманітність краєвидів.
Потім вони піднімалися вузьким видолинком, під ногами ставало дедалі більше каміння, а високі скелі обабіч здіймалися, наче справжні стіни. Зрештою віслюк зупинився й навіть не ворушився.
— Пусте. Лишаймо його, — мовив Ерік. — Ми вже недалеко.
— А безпечно лишати тут віслюка? — запитала Сігрид.
— Ще б пак! Жодне інше створіння не наважиться полювати так близько від Червоного Дракона.
Друзі розвантажили віз, кожен узяв собі на спину величезну в’язанку стріл, але віз однаково стояв наполовину повний. Неподалік попереду лежала величезна чорна брила. Попеля скинула коло неї свій вантаж і видерлася нагору.
— Підходьте. Я покажу наші позиції.
Уздовж скелястих стін долини всюди видніли чорні отвори, кожен з яких міг бути входом до печери. Дно тієї віддаленої долини вистеляло тільки каміння, ніде нічого не зеленіло. Де-не-де були помітні лиховісні купки попелу, земля всіяна кістками та іржавими частинами обладунків.
— Не переживайте, — нервово засміявся Ерік. — Більшість тих кісток — мої.
— Я радий, що ти знаєш це місце, — похитав головою Б’єрн. — Адже годі вгадати, в якій печері дракон.
— Он у тій, — упевнено показала Попеля в кінець долини. Там, де вапнякові стіни були немов розпанахані під час двобою могутніх чаклунів, загрозливо зяяла широка чорна печера.
Орієнтуючись на місця попередніх смертей, Ерік показав товаришам їхні позиції та лінії, які драконові не можна дозволити переступати, щоб він не дістав їх своїм вогненним подихом. Усі двічі сходили до воза, аж поки біля кожного персонажа аж до пояса згромадилися стріли. Хоч Ерік казав, що тепер небезпеки немає, гравці рухались у цілковитій тиші й так обережно, що майже не дихали, займаючи свої позиції.
— Готові?
Тільки-но друзі закивали головами, Попеля вирушила до лиховісного рубця на стіні долини. Коли вона підійшла ближче, він виявився величезним отвором, глибоко втопленим у чорній сутіні. Так, відстань уже достатня. Попеля підібрала камінь:
— Агов, де ти там? Гості прийшли! — і жбурнула його в печеру, де він швидко зник у пітьмі. Потім ще один камінь, далі наступний. Камінь за каменем падали, лунко гуркочучи, аж поки один камінь не видав ніякого звуку.
Попеля обернулась і побігла якомога швидше, проворно стрибаючи на велике каміння.