1859г. Священник Адриан Главацкий. В селе проживало 1267 чел. В 134 дворах и 3 души православных: мужчин 539, женщин 583; латинского вероисповедания – в 19 дворах и 1 душа: 77 мужчин и 68 женщин. О земле записано такое: «На церковную землю уже имеется план, утвержденный 1857 года. Пахотной земли 45 десятин 2166 саженей».
1860г. Священник Адриан Главацкий, в селе проживало 1256чел.
До 1864 года в тех же Клировых ведомостях находим запись священников села о том, что здание церкви старое, ветхое, непрочное , нуждается в починке.
В 1864-1865 году на средства помещиков – владельцев имения Викентия Стадницкого и Леопольда Тржецеского, а также крестьян, церковь перестроена в однокупольную, с пристройкой к ней колокольни.
А в 1866году священник Адриан Главацкий, 1829 года рождения записал: « В 1864 году церковь капитально отремонтирована по новому плану с пристройкой к ней колокольни за счет помещичьей сумы и заботливости священника. Здание деревянное на каменном новоустановленном основании, под новою железною крышею, с новою каменною колокольнею. Всего земли принадлежащей церкви – 62 десятины и 1563 саженей. На землю имеется план, изданный в 1857 году и утвержден губернским комитетом. В селе Поросятковъ имение генерал-адьютанта Александра Николаевича Лидерса».
В селе имеется 153 двора и 9 душ, численность населения 1374 чел. – мужчин 646, женщин -728.
1875г. Священник Ириней Иванович Дзюбинский. Село и имение принадлежит тайному советнику Николаю Базыме. Проживет в селе в 146 дворах 1184 чел.
1878г. Священник Ириней Дзюбинский, имение Николая Базымы. Проживет в селе, в 151 дворах - 1239 чел
1883г. Священник Ириней Иванов Дзюбинский, 39 лет, жене Марии 30 лет. Имение принадлежит его Превосходительству Леониду Милорадовичу. В селе 158 дворов, проживает 1269 чел.
В 1894 году церковь Рождества Пресвятой Богородицы села Александрова обращена из униатской в православную. Обращение проходило очень сложно и потребовался длительный период времени.
Вот как это описывает А.Г. Филинюк в своей работе «Етнорелігійні перетворення на Поділлі наприкінці ХVІІІ – в перших десятиліттях ХІХ століття»:
«Правобережна Україна напередодні розчленування українських територій між Росією та Австрією була поліконфесійною. Панівною у ній була політично і економічно сильна римо-католицька церква, що опиралася на польських магнатів, шляхту та ослаблену державу. Не зважаючи на конфесійну близькість уніатів, на другому місці в суспільстві і державі знаходилася православна церква, підпорядкована за умовами Вічного миру між Росією і Річчю Посполитою (1686 р.) Київському митрополитові та Московському патріарху. Завдяки цьому православна церква мала в особі російської держави свого надійного захисника, а царський уряд мав можливість використовувати свій вплив на православне населення в інтересах Росії.
Становище уніатської церкви, що нараховувала 9300 парафій і 122 василіанських монастирі, близько 4,5 млн. віруючих та 1258 ченців, було вкрай складним і напруженим.
Імперська політика ліквідації уніатської церкви в регіоні набула практичної площини на початку 90-х років XVIII ст. Підтвердженням цього було, з одного боку, оголошення в Гродненському договорі від 1793 р. католикам двох обрядів на приєднаній до Росії території про гарантії їхніх привілеїв, маєтків, що „ніколи не буде застосована верховна царська влада для порушення прав католицького віровизнання двох обрядів"; з іншого -майже одночасно заснування „Місійного товариства" на чолі з Мінським єпископом Віктором Садовським для забезпечення „возз'єднання уніатів з Православною Церквою". Для успішного проведення місійної праці серед уніатів з державної скарбниці щорічно направлялося 20 тис. крб. і дозволялося залучати військові сили, спеціально виділені для підтримання порядку. Це означало, що з самого початку перехід уніатів у православ'я був здійснений не добровільно, а примусово. Про силовий підхід до так званого „возз'єднання" з православ'ям свідчив імператорський указ від 22 квітня 1794 p., яким Катерина II вимагала від правителя і його підлеглих забезпечити „ревностное наблюдение" за введенням православ'я, яке „наивяще сблизит их (вже православних українців - А.Ф,) с россиянами и они нимало уже не должны бояться, чтобы когда-либо от нашей державы отторгнуты были" та усунути всякі перешкоди до навернення уніатів у православну греко-російську церкву .
Впродовж двох-трьох років уповноважені Петербургом місіонери за активної підтримки місцевих органів державної влади, застосовуючи де антипольську агітацію, а де - примус та шантаж, навернули на Київщині, Волині та Поділлі близько 4700 уніатських парафій . Це стало вироком для 145 василіанських монастирів, з яких у Волинській губернії на початку XIX ст. залишилося 22 чоловічих і 4 жіночих, а в Подільській - лише 2.»