– Вітаю, Моріс, – привітався Лангре.
Коли літній чоловік відійшов трохи далі, знайомий Лангре змовницьким шепотом запитав:
– Ви ж тут через Крамера, так? – Злодійкувато озирнувшись на всі боки, він продовжив. – Ми з Джеромом тільки що були в головного. Запитували, на чому Крамера повезуть до суду, який транспорт підготувати і о скільки, які умови будуть у самому суді, так от, знаєте, що він сказав? Заявив, що цього може і не статися, що Крамера не повезуть нікуди, ніби "все вилами по воді писано"! Мовляв, він тут ще довго пробуде.
– Як довго? – Спохмурнів Лангре.
– Та в тому і річ, що не каже. Темнить наше керівницство, – похитав головою другий санітар. – Кожні півроку комісія лікарів направляє звіт до суду за станом пацієнтів, потім суддя приймає рішення, продовжувати лікування далі або ні. Раніше до суду пацієнтів взагалі не возили, тільки нещодавно почали.
– Ви кажете, що його збираються залишити тут надовго, але ж тут сидять не за вбивства котиків, – задумливо протягнув Лангре. – А в основному за вбивство людей. Адже таке неможливо пролікувати навіть за кілька років.
– Але нас взагалі не повідомляють, яке лікування буде увКрамера, а це дивно, – спохмурнів Джером. – Не повідомляють, як і скільки працюватимуть над його психікою.
– Алекс Крамер – унікальний випадок, – кивнув Моріс. – Я взагалі нічого не розумію. Його треба лікувати психотерапією, а не медикаментами, розумієте, про що я?
– Так, – кивнув Стажер.
– А яка тут може бути психотерапія, якщо на шістсот пацієнтів у нас всього чотири штатні психологи? Це по п'ятнадцять хворих на одного лікаря, ви мене вибачьте! І займатися з ними треба щодня.
– Його вже чотири рази возили до суду, і я знаю, що лікарі там казали, ніби Крамер їх шантажує, не приймає пігулки і не виходить на вулицю, – додав Джером.
– Він не потребує заходів примусового характеру і суворого нагляду. Але лікарям плювати на пом'якшувальні обставини, – сказав Моріс. – Спочатку Алекс перебував у загальній палаті з п'ятнадцятьма пацієнтами, але він людина дуже конфліктна. В результаті, за наказом головлікаря його перевели в одиночну палату.
Зіщулившись від холодного, проймаючого до кісток вітру, що налетів раптом, Моріс запропонував:
– Давайте підемо в середину? Погода не шепоче, – він кивнув у бік будівлі.
Ледве вони ввійшли, як пролунали грюкання дверей, що закривалися одна за одною. Непроханих гостей тут явно не шанували. Втім, Лангре встиг помітити, що в одній невеликій кімнатці тулилися, як мінімум десять чоловік.
– Чому вони не вийдуть на вулицю? – Запитав він знайомого санітара.
– Відпочивають після судового засідання, – знизав плечима Моріс. – Навіть якщо пацієнт або його родичі наважуються розпочати нелегкі тяжби з цією лікарнею, ні до чого хорошого це не призводить. В першу чергу страждає сам пацієнт, персонал може навіть елементарно не випускати його в нужник. Щонайменша скарга на якісь побутові питання або ще щось… Якщо хоч трохи наполягаєш на своїх вимогах та правах, лікарі відразу приписують таку поведінку до прогресуючої хвороби і збільшують дозування препаратів.
– Ти казав, що керівницство темнить щодо Крамера, – нагадав Лангре. – А сам, як думаєш, він тут надовго?
– Ну-у-у, – протягнув Моріс. – Звинувачена в особливо тяжких і тяжких злочинах людина, визнана неосудною, в середньому проводить тут близько восьми років під суворим наглядом.
Лангре схмурнів. Із слів санітара виходило, що навіть якщо у пацієнта був короткий психоз, в результаті якого той вчинив вбивство, і він вилікувався наприклад за півроку, то раніше поставленого терміну його все одно ніхто не випустить.
– Якщо людина вчинила вбивство, і за це йому передбачено покарання в десять років, то все. Раніше, ніж через десять років він з цієї лікарні не вийде, – підтвердив його думки Моріс. – Ця установа спочатку орієнтується не на лікування, а на зміст і утримання. Кожні півроку суд подовжує лікування, оскільки "пацієнт становить надзвичайну небезпеку для оточення". Але це просто формальність, у Алекса Крамера немає жодних шансів на інше рішення суду, будь він хоч сто разів осудним і здоровим.
– Якщо пацієнт поскаржиться в листі рідним на своє життя в лікарні, що зробить персонал? – Запитав Лангре. – Все просто, – скривився Джером. – Це заліт. – Той старий розповів нам трохи про це, але можна детальніше? – Попросив Стажер.