– Банда! – Ніколас з посмішкою звернувся до своєї аудиторії. – І так ми дійшли висновку, що на цьому місці, задовго до 1703-го року існував великий міський центр високорозвиненої імперії, що мала деякі супертехнології, які згодом виявилися втрачені. Ось таким, зовсім несподіваним чином, проявився зв'язок Санкт – Петербургу з найзначнішими спорудженнями старовини і географічними параметрами Землі.
– Цей зв'язок частково пояснює єгипетську містику Санкт – Петербургу, прагнення Петра, відродити місто саме в цьому, незручному з практичної точки зору місці, і багато інших не пов'язаних на перший погляд фактів. І найголовніше, дає сенс античній версії спорудження Петербургу, – вперше за той час, що вони знаходилися в соборі, подала голос Ганна. – До Петра Першого на Рвсі також велося літочислення з часів Створення Світу. Виникає питання – коли ж насправді був "створений" світ? І взагалі, який світ був створений?
Наша планета, космос, галактика, а може просто деякий мирний договір?
– А можна побачити могилу Монферана?
– Його поховали не тут, – похитав головою «Председатель». – І навіть не в Росії. Монферан – великий архітектор, людина мистецтва, був, поза сумнівом, істинно віруючою людиною, народженою і хрещеною в католицтві. Для нього віра була не просто безглуздою "конфесією". Архітектор помер майже відразу після того, як храм був освячений. Є безліч чуток і припущень, чому ж він помер. Одно з них – нібито зневажливе відношення з боку нового государя, Олександра Другого.
– "Військових вусів"? – Здивовано перепитала Ганна.
– Річ у тому, що Петербург дев'ятнадцятого століття був військовою столицею. І на балу, і на вулиці мундир можна було зустріти частіше, ніж сюртук або фрак, – пояснив екскурсовод. – Тоді ж і ввійшла в моду приказка: "Славна Москва калачами, а Петербург – вусанями", тому що відмітним привілеєм військових, в порівнянні із цивільними, було носіння вусів, їми в ті часи пишалися. Цивільним особам, носити вуса забороняв і закон, і етикет.
Так от, згідно з однієї із версій, Олександр Другий на церемонії освячення Ісаакіївського собору раптом помітив, що Монферан носить вуса, будучи абсолютно не військовою людиною, та ще і французом… Імператор публічно, в досить різкій формі зробив йому зауваження. Нібито, відчувши себе ображеним, Монферан пішов додому до закінчення церемонії, впав в депресію і незабаром помер.
– А яка друга версія? – Запитав Ніколас, прочитав в коментарях до ефіру безліч питань на цю тему.
– За іншою легендою, під час урочистого освячення собору, один з наближених Олександра Другого, звернув увагу царя на скульптурну групу святих на фронтоні храму. В ній була присутня скульптура самого Монферана з моделлю собору в руках, – відповів екскурсовод. – Зображувати себе в подібному оточенні само по собі було досить зухвалим кроком, але цього мало, всі святі покірливо схилили голови перед Ісакієм Далматським, і тільки архітектор залишився з гордо піднесеною головою.
Імператор Олександр Другий нічого не сказав Монферану, але, проходячи повз, руки не подав і не подякував. Архітектор дуже засмутився, від розпачу захворів і помер… Версія гарна, але за офіційною Монферан помер від запалення легенів.
– Так, а що ж щодо місця його поховання? – Нагадала про своє питання Ганна. – Невже він не хотів знайти вічний спокій тут? У Ісаакіївському?
– Хотів, – кивнув гід, – але в цьому йому було відмовлено ще за життя . Російський цар, як і французький архітектор, відносився до віри серйозно. Тому не зміг прийняти те, що суперечить канонам рішення про поховання католика Монферана, у створеному їм православному Соборі, і упокоївся Монферан у рідному Парижі. Хоча урочиста церемонія проводів цього шанованого католика була проведена на найвищому рівні – із заупокійною службою в Ісакії, з обнесенням труни навколо Собору.
Та і Російська Церква віднеслася до пам'яті Монферана з величезною повагою – його бюст, виготовлений з матеріалів, що застосовувалися при будівництві храму, був встановлений в соборі – поряд із скульптурними зображеннями святих і святими іконами.
Передбачаючи наступне питання Ганни, екскурсовод посміхнувся, бачачи її нетерпіння, сказав:
– Тіло покійного було поміщене в металеву труну, залите воском і відправлене до Парижу, де похованням на Монмартрському кладовищі зайнялася тітка Огюста Пуаро. Після багатьох років, ім'я Монферана на батьківщині забули, так само, як і забули місце його поховання. Якщо опинитеся в Парижі і заглянете на Монмартрське кладовище, зможете відшукати пам'ятник, де французькою мовою написано: "Тут похована Луїза Фістіоні, що померла двадцятого травня 1823-его року".