— Доки ти тут марнуєш час на свої дурнуваті експерименти, країна перебуває на межі війни, — нагадала Насуада. — На тебе чекає купа справ, а ти пускаєш із вух дим і геть нічого не робиш!
— Я знаю свої обов'язки, — набундючився Орин. — Ти керуй собі варденами, а я поки що король Сурди, тож, будь ласкава, зважай на це й шануйся. Чи мені нагадати, хто в кого в гостях?
Утім, ці погрози були марні, бо більшість людей із Сурди мали родичів серед варденів, і навпаки. До того ж, обоє правителі були надто сильно поєднані родинним зв'язком, аби сваритися між собою. Було схоже на те, що справжньою причиною Оринової образи стало питання влади. Ніхто не заперечував, що утримувати на своїй території чуже військо напрочуд важко, але ж вардени вже потроху ставали до праці в Сурді.
«І чим усе це скінчиться? — подумала Насуада. — Невже я так і залишуся тільки радником Орина?»
Так чи так, а ситуація була непевною, адже Орин міг справді розгніватися на неї за постійні погрози, та й перевага над Галбаторіксом поволі зникала. Цікаво, як довго цей деспот не наважуватиметься напасти через Ерагона й Сапфіру, які, ніде правди діти, зараз так далеко?
— Ні, Орине, я зовсім не сумніваюсь у твоїй мудрості, — мовила дівчина, а король пихато кивнув. — Тому прошу вибачити за різкий тон. Просто нам треба так багато зробити. Я працюю день і ніч і все одно не встигаю. Мені постійно здається, що ми на краю прірви.
— Доки ти не з'явилася, — глянув у вікно Орин, — я сподівався прожити своє життя, як прожили його мої батько й дід. Тобто хотів таємно протистояти Галбаторіксу. Тож дай мені час звикнути до нових правил гри.
— Це не гра, — зауважила Насуада. — Але я тебе розумію.
— Ти прийшла до влади зовсім недавно, — м'яко мовив король. — А я владарюю вже досить довго. Тому дозволь тобі дещо порадити. Звісно, ти можеш вважати мене диваком, та я гадаю, що іноді, аби не з'їхати з глузду від державних проблем, дуже корисно присвятити весь час тільки собі.
— Я так не можу, — впевнено мовила Насуада. — Я кожної миті мушу думати про перемогу над Галбаторіксом.
— Якщо ти звалишся з ніг, то вже мало чим допоможеш своїм варденам, — сказав Орин. — Ніхто не може жити без відпочинку, до того ж, я не прошу тебе облишити свої справи! Ти можеш, наприклад, вправлятися в стрільбі, виїздити на лови… Гадаєш, для чого мені ця лабораторія? Щоб, попрацювавши тут бодай хвильку, не горлати на своїх підлеглих решту дня!
— Гаразд, я подумаю над твоєю пропозицією, — посміхнулась дівчина, уже шкодуючи, що дарма образила юного короля.
— Це єдине, про що я прошу, — жартома вклонився той.
Насуада неуважно кивнула й визирнула з вікна. Унизу жив своїм буденним життям Аберон, із лементом вуличних торговців, курявою від караванів, що підходили до міської брами, з розпеченим повітрям над глиняними дахами, зі стійким запахом прянощів, із величезною кількістю храмів, а також із ланами, що оточували місто, ніби пелюстки квітки.
Не озираючись, Насуада спитала в Орина:
— Ти вже отримав останні повідомлення з Імперії?
— Авжеж, — підійшов той до вікна.
— І що ти про них думаєш?
— Те, що вони надто непевні, аби робити якісь висновки, — ліниво озвався співрозмовник.
— Утім, інших у нас немає, — нагадала дівчина. — Тому скажи бодай щось, я не буду ставитись до твоїх думок аж надто критично.
— Та що ж тут скажеш? — позіхнув Орин. — Податки зросли, людей женуть до війська, худобу конфісковують… Здається, Галбаторікс збирає проти нас усі свої сили. Утім, як швидко він це зробить і скільки часу піде на нашу мобілізацію, я ще не думав.
— Тиждень? Місяць? А може, цілий рік? — роздратовано спитала Насуада. — Скільки мені чекати?
— Заспокойся, — здивовано зиркнув на неї король. — Твої агенти продовжують поширювати чутки про Ерагона?
— Це вже більше скидається на жарт, але так, продовжують, — відповіла дівчина. — Сподіваюсь, що це спрацює, і коли ми виступимо, то люди, налякані чутками про нашого вершника, самі приєднаються до нас, відкривши брами своїх міст.
— На війні не буває легко, — глибокодумно зауважив король.
— А якщо мобілізувати твій народ? — раптом пожвавилась Насуада. — Вардени б радо приєднались!
— Підняти країну на війну дуже важко, хіба ти не розумієш? — відмахнувся Орин. — Треба переконати дворянство, зробити зброю, зібрати запаси харчів…
— А мені тим часом треба годувати варденів, — нагадала дівчина королю. — Тієї землі, що ти нам дав, уже не вистачає.
— Так, я знаю!
— Але вона в нас буде, — вела далі дівчина, — коли ми почнемо завойовувати Імперію. Звичайно, якщо ти не прагнеш зробити з нас своїх підлеглих. А якщо все-таки хочеш, то нам треба десь жити, гарно вдягатися й нормально їсти. Одним словом, вирішуй, доки вони ще не збунтувалися!