— Я мушу зосередитися на тобі, — твердо відповіли йому.
— Відчепися від мене! — вигукнув Ерагон, як поранений звір, що хоче зализати рани в темряві. Дракон ображено замовк, лишивши шпарину в зв'язку такою, аби можна було обмінюватись тільки враженнями від уроку.
— Прикусив язика, — гірко посміхнувся юнак, спльовуючи кров.
— Тобі треба підлікуватися? — з розумінням кивнув Оромис.
— Ні!
— Дуже добре. Тоді подбай про свою зброю, помийся й рушай на галявину слухати ліс. Якщо ж нічого більше не почуєш, то повертайся й розкажи про все, що дізнався.
— Гаразд, учителю.
Добрівши до галявини й присівши на пеньок, Ерагон зрозумів, що сьогодні з його навчання навряд чи буде користь. Думками він був дуже далеко від лісу, його мешканців та їхніх відчуттів. Правду кажучи, його це зараз мало цікавило.
Утім, юнак поволі опанував себе, подолавши сум'яття й упертий гнів. Звісна річ, це нічого не вирішувало, але він принаймні змирився з фатальністю долі й зрозумів, що це його вибір, що треба все це витримати, а далі почнуться справжні пригоди.
За чверть години Ерагон уже приглядався до мурашок під ногами й згодом з головою поринув у дивовижне життя природи.
Поступово юнак досяг певних успіхів, хоча й не дуже значних. Варто було йому розслабитись, як тисячі образів вдиралися до свідомості, зводячи нанівець усі його зусилля. Ці образи супроводжувались незбагненним виром звуків, кольорів, дотиків і запахів. Обсяг інформації був такий велетенський, що розум вихоплював лише один чи два предмети з того виру, не зважаючи на решту, аж доки юнак не помічав помилки й не повертав себе до стану пасивного спостерігача. І так повторювалося щомиті.
Попри шалений рух інформації, Ерагон став краще розумітися на мурахах. Він розрізняв їхню стать, знаючи, що величезна комаха в серці підземного сховища, яка відкладає яйця, — це мурашина самка. А коли спостерігав за купкою червоних мурашок на стеблі трояндового куща, то помітив і їхнього ворога. Якесь створіння кинулося з-під листка й убило одну з мурах. Юнакові було важко розпізнати нападника, оскільки самі комахи його не бачили, бо більше уваги приділяли запахові, а не зоровому образу. Якби вони були людьми, то, певно, сказали б, що напад скоїло жахливе чудовисько завбільшки з дракона, яке мало щелепи, наче ґрати на мосту в Тейрмі, і рухалось із блискавичною швидкістю.
Мурахи оточили чудовисько й безстрашно атакували його, ухиляючись від смертоносних щелеп монстра. Їх ставало дедалі більше, вони злагоджено давали відсіч ворогу, незважаючи на великі втрати.
Це була відчайдушна битва, де жоден із супротивників не збирався поступатись. Від жахливої смерті могли врятувати тільки втеча або перемога. Ерагон стежив за битвою, затамувавши подих, захоплюючись сміливістю мурах і тим, як вони продовжують битися, не зважаючи на рани, що змусили б будь-яку людину давно зупинитися. Їхні подвиги в бою були такими героїчними, що про них можна було складати легенди й пісні.
Ерагон так захопився видовищем, що, коли мурахи нарешті перемогли, почав радісно кричати, аж лісові птахи злякано здійнялися в небо. Зацікавлений юнак наблизився до мертвого чудовиська. Те, що він побачив, виявилось звичайним павуком, якого мурахи вже заклопотано тягли до своєї домівки в кущах. «Неймовірно!» — здивовано вигукнув юнак.
Раптово Ерагон збагнув, що знову не помічає інших комах та тварин, які живуть на галявині. Він заплющив очі й заглибився у свідомість кількох десятків створінь, намагаючись запам'ятати якомога більше цікавих деталей. Ясна річ, це аж ніяк не могло замінити тривалого спостереження, але Ерагон уже добряче зголоднів, та й час його добігав кінця.
— Ну то як усе пройшло? — спитав Оромис, коли Ерагон повернувся до його хатини.
— Майстре, я можу слухати цілих двадцять років, але все одно не дізнаюся всього, що відбувається в лісі.
— Ти робиш успіхи, — звів брови Оромис.
Після того, як Ерагон переповів усе, що бачив, учитель сказав:
— Утім, цього замало, ти маєш працювати ще ретельніше, Ерагоне. Я знаю, ти зможеш, бо ти розумний і наполегливий юнак і кому, як не тобі, бути великим Вершником? Що б не сталося, ти мусиш навчитися не зважати на тривоги й зосереджуватись на завданні. Віднайди рівновагу в собі, й нехай тобі підказує серце.
— Та я ж наче роблю все можливе, — спохмурнів юнак.
— На жаль, ні. Ми побачимо твоє «все», коли воно справді з'явиться, — замислено мовив Оромис. — Може, тобі варто було б мати друга, з яким би ти змагався. Тоді б ми побачили, на що ти здатен… Я поміркую над цим.