— Ось так, — задоволено мовив ельф. — Краще було б ужити слово «Летта» або «Кодтхр».
Розвернувшись до юнака, він здивовано звів брови:
— Ну що ж ти робиш? Ану вставай! Нам ніколи вилежуватись на сонечку!
— Добре, Майстре, — простогнав бідолашний учень.
Коли Ерагон звівся на ноги, Оромис примусив його маніпулювати кулею найрізноманітнішими способами — надавати їй форми складних вузлів, змінювати колір та заморожувати, і все це виходило в юнака зовсім легко.
Вправи тривали так довго, що Ерагонові стало нецікаво й він ніяк не міг второпати, навіщо йому стільки вправлятися. Юнак боявся образити Оромиса, але зовсім не бачив сенсу продовжувати урок. Схоже було на те, що ельф навмисне оминав ті закляття, які вимагали чималих зусиль. «Я ж уже показав йому все, на що здатен, — нервувався Ерагон. — Чому ж він повсякчас повертається до найлегшого?»
— Вибачте, Майстре, — нарешті сказав юнак. — Але я давно все це знаю. Чи ми б не могли перейти до нових тем?
Коли Оромис озвався, м'язи на його шиї напружились, дихання стало уривчастим, а голос несподівано погрубшав.
— Бачу, ти ніяк не навчишся чемності, Ерагоне-вохр? Ну що ж, хай буде так!
Тоді обурений ельф пробелькотів закляття прадавньою мовою. У юнака враз скам'яніли ноги, він скрикнув від несподіванки, не в змозі поворухнутися.
— А спробуй-но тепер звільнитися! — запропонував Оромис.
Це був виклик, якого Ерагонові ще не кидали. Як перемогти чуже й незнане закляття? Він міг розірвати ці невидимі пута кількома способами. Найефективнішим він скористався б тоді, якби знав, як саме ельф його знерухомив: чи вплив на його тіло був прямий, а чи було використано якесь зовнішнє джерело. Тоді б він зміг спрямувати силу у зворотному напрямку або знешкодити силу Оромиса. Або ж використати схоже закляття, щоб заблокувати заподіяну ельфом шкоду. Утім, ця тактика передбачала пряме протистояння двох сил. «Це мало колись статися», — подумав Ерагон, бо розумів, що в нього не було жодного шансу здолати Оромиса.
Трохи поміркувавши, він сказав:
— Лосна калфіа іет.
Хвиля енергії, яка враз знесилила Ерагона, була більшою, ніж він сподівався, проте звільнитися йому не пощастило.
— Дуже нерозумно, — скрушно похитав головою ельф, — дуже нерозумно. Якби я вклав трохи більше сили в закляття, протистояння йому вбило б тебе. За жодних обставин не користайся абсолютом.
— Абсолютом?
— Не вживай закляття так, аби його наслідком були лише два крайні випадки: успіх або смерть. Якби ворог, що тобою оволодів, мав більше сили, ти б витратив усю енергію й загинув. До того ж, навіть не встигнув би зупинити дію закляття, збагнувши його марність.
— Але як цього уникнути? — спитав Ерагон.
— Безпечніше обернути закляття на процес, який можна зупинити за власним бажанням. Припустімо, замість того, щоб вимагати звільнення ніг, ти можеш просто обмежити магію, яка їх тримає. Зрозуміло, що слід задіяти більше слів, але так ти можеш з'ясувати, що робити далі і яка небезпека виникатиме під час протистояння. Тож давай спробуємо ще раз.
Ерагонові ноги вкотре опинилися в невидимих лещатах, коли ельф пробурмотів закляття. Юнак почувався таким стомленим, що вже й не мріяв звільнитися. Але все ж таки скористався магією.
Ще до того, як слова прадавньої мови злетіли з юнакових вуст, він відчув, як невидимі пута поволі спадають із його ніг. Було таке відчуття, ніби його дуже обережно витягують із багна. Він мимохіть глянув на Оромиса й побачив, як обличчя ельфа змінилося. Здавалося, той намагається втримати щось дороге й важливе для нього.
Коли пута остаточно послабились, учитель зітхнув, скрушно зиркнув на свої долоні й рушив до краю скелі, на якій проходило навчання. В Ерагоновому серці прокинулись жаль і туга — такі самі почуття охопили його тоді, коли він уперше побачив скалічену передню лапу Глаедра. Він проклинав себе за своє зухвальство, за брак уваги до Оромисових хвороб і за недбале ставлення до науки. Адже не тільки він бореться з важкою хворобою! Відтепер юнак зрозумів, яких зусиль докладає ельф, аби його навчати.
Наблизившись до Оромиса, присоромлений Ерагон уклонився й мовив:
— Ебрітхіль, пробачте мене.
Ельф удав, ніби його не почув.
Вони ще довго стояли на краю скелі. Сонце велично сідало за обрій, птахи співали своїх вечірніх пісень, а повітря стало вогким і прохолодним. Здалеку долинув шум драконових крил. Це поверталися з навчання Сапфіра з Глаедром.
— Завтра продовжимо, — нарешті озвався Оромис захриплим голосом. — Ти як, зможеш?
— Звісно, Майстре! — зраділо відказав Ерагон.